Розділ ХІ

Розділ ХІ

Чернігів. 19.12.2010.

За п’ятнадцять хвилин автівка їхала знайомою вулицею, і якби не ніч та темрява, що суттєво змінювали кольорову гамму оточуючої панорами, у мене рішуче виникло би почуття дежавю.

Про всяк випадок я вирішив вийти з таксі за півкварталу до місця вбивства. Розплатившись з водієм і сторожко озираючись, я рішуче рушив убік вулиці Єськова. У вечірній тиші сухий сніг гучно тріскав під підошвами моїх важких зимових черевиків.

Як я і передбачав, садиба була порожньою – охорону, що була тут вдень, на випадок якщо комусь із слідчої групи знову доведеться повертатися на місце злочину, вже зняли. Тож хоча будинок був зачинений і опечатаний, я мав можливість принаймні зайти на подвір’я, зблизька оглянути будівлю і навіть зазирнути у вікна. Тобто, не порушуючи закону оглянути місце злочину і зробити потрібні висновки.

На щастя, Тарас Тарасенко собаки у дворі не тримав. З чим це було пов’язано я не знав, адже приватна садиба з великим двором вже сама по собі є приводом для того, щоби завести домашню тварину: є де вигулювати, та й «живий дзвінок» мати не зайве, бо ж раптом комусь заманеться залізти у ваш сарай чи відвідати погрібник у наші непрості часи. Проте собаки не було, і єдиним можливим поясненням цьому було те, що мати Тараса жила за кордоном, а сам він міг часто теж кудись від’їжджати. Тож, аби не мучити тварину, яку потрібно регулярно годувати, господарі вирішили її просто не заводити.

Задля перестороги я не став одразу ж заходити на подвір’я а трохи прогулявся вулицею. Тут було тихо і безлюдно, сусіди загиблого, з якими спілкувався вдень, давно вже сиділи по своїх домівках. «Напевне дивляться новини чи якісь дешеві кацапські серіали», – подумав я, спостерігши крізь закриті занавісками вікна будинків блакитне блимання. У дворі Галини Василівни пролунав самотній гавкіт – то її собака почув чужинця. Аби не розбуркувати тварину і не привертати уваги я рушив назад. Обійшов садибу Тарасенків з іншого боку, уважно придивляючись, чи не виставили наші доблесні міліціянти десь засаду. Начебто ні, все тихо – жодної душі навколо.

Набравшись сміливости, я вдихнув повні груди повітря і на видиху одним махом перестрибнув через паркан, приземлившись м’яко, майже присівши до землі. Це дозволило значно замортизувати стрибок, а отже не створювати зайвого галасу. Сторожко озираючись я обережно рушив до будинку. Обійшов його навколо, оглянув ґанок, і, діставши з кишені невеличкого ліхтарика, з котрим ніколи не розлучався, почав собі присвічувати. Як і гадав, вхідні двері були зачинені і опечатані, тож потрапити в середину цим шляхом не було жодної змоги. До того ж, я не «домушник», аби відкривати двері відмичкою. Залишалися вікна – крізь них можна було розгледіти внутрішні лаштунки оселі, скласти хоч якусь уяву про те, як жив покійний. Вмикаючи та вимикаючи ліхтарик я переходив від одного вікна до іншого, заглядаючи туди та освітлюючи через скло внутрішні лаштунки кімнати. Все, що я встиг роздивитися, то це меблі – великі, важкі і, як мені здалося, старовинні. Звичайно, я міг помилятися: малесенький блідо-блакитний промінчик кишенькового ліхтаря ледве проникав через подвійне скло великих вікон. Більше світла відбивалося назад, ніж проникало всередину, до оселі. І вже майже розчарувавшись у своїх спробах щось увидіти у будинку, я зненацька зробив надзвичайно цікаве відкриття: вікно, що виходило у садок і було націлене на нужник, що тулився до паркану, виявилось… з одинарною шибкою. Це стало зрозуміло з того, як впевнено і далеко промінь кишенькового ліхтаря сягнув углиб кімнати, впавши на велике розкішне крісло.

Міркував я недовго – лише мить. Думка, що варто спробувати залізти у будинок через вікно, обпалила мене і примусила серце скажено закалатати у грудях. Це була неправильна ідея, ба більше – це був злочин, причому подвійний: незаконне проникнення в чуже житло і незаконне проникнення на місце злочину з особистою метою, – але вибору не було. Мені праглося дізнатися, як жив покійний і, можливо, навіть відшукати хоч якісь сліди, що виведуть мене на таємничого вбивцю.

Тож за допомогою ліхтаря я почав ретельно вивчати шибку, сподіваючись знайти можливість витягти її тихо і непомітно.

Ззовні вікно було звичайним, навіть стандартним. Шибка трималася у рамі завдяки тоненьким штапикам, прибитими звичайними металевими тексами. Якщо підчепити ножиком штапики, то їх цілком можна витягти, принаймні два з чотирьох.

Складний універсальний кишеньковий ніж, як і ліхтар, завжди був при мені. Це була незамінна річ у будь-якій справі – приготуванні обіду, розпалюванні багаття чи при виконанні дрібних ремонтних робіт. Швейцарці довели ці ножі до ідеальної форми, примудрившись сховати в одному руків’ї купу різних лез із найрізноманітнішими функціями. Щоправда, мій ніж був простим і невеличким, і дюжини його лез та технічних причандалів було достатньо для журналістської роботи та побуту.

Розкривши ніж і присвічуючи собі ліхтарем, який тримав у зубах, я почав обережно колупати дерево, намагаючись піддіти штапики і витягти їх з рами. Настирливість та бажання розкрити цю таємницю додавали сил і натхнення. Єдиною незручністю було розташування ліхтаря: оскільки мій рот був роззявлений, то всередині постійно виділялася слина; вона назбирувалась під язиком, перетворюючись у малесеньку калюжу, і кожного разу, коли я хоч трохи опускав донизу голову, слина довгою цівкою плинула назовні, стікаючи на груди пуховика та крапаючи на землю. Морозяне повітря погіршувало справу – в роті було холодно, і цей холод, ніби рашпіль, раз-по-раз прокачувався по моїх зубах. І хоча слина в роті не замерзала, оскільки зігрівалася диханням, на одязі вона швидко почала перетворюватися на крижану плівочку. Втім мені було не до цих фізіологічних дрібниць.