Розділ Х

Розділ Х

Москва, 1701 рік. Березень.

Коли старий ливарник вдарив важкою кувалдою по тиглю і вибив з нього затичку, із дірки хлинула червона розплавлена маса бронзи. Розжарений метал освітлював усе навколо малиновим сяйвом і вільно тік у глиняну форму. Довгий яскравий хвіст, ніби засмоктуваний земним тяжінням, зникав у дірці, виштовхуючи з неї пасма гарячої пари.

У ливарній стало ще жаркіше. Обидва людвисара уважно слідкували за процесом наповнення форми. Трохи далі від них стояв Брюс, який з не меншою цікавістю спостерігав за процесом створення ливарного матеріалу – у даному випадку свічада, вже другого упродовж двох днів. Сьогодні Брюс був вдягнений не як вельможа, і не як генерал. Подібно до царя Петра Олексійовича, котрий полюбляв майструвати власноруч, Яків Вілімович був вдягнутий у звичайні полотняні штани, чоботи та білу полотняну сорочку. Зверху всього на ньому був шкіряний фартух, що мав захищати від випадкового потрапляння гарячих леліток. На Брюсові не було звичної перуки, що увійшла в моду московських чиновників, крислатого капелюха чи дорогої камізельки. Він нічим не відрізнявся від решти людвисарів, за винятком, хіба що, європейськості обличчя – завжди чисто поголеного, на відміну від повсякчас зарослих, кудлатих і часто нечесаних московітів.

Вчора було здійснено першу виплавку – відлито одне з двох дзеркал, що виготовили за його проектом та ескізами. І вчора ж були відлиті чотири спижеві світильники, які теж виготовили за ескізами Брюса. Разом із нинішнім другим дзеркалом, відливка якого відбувалася під особистим наглядом шотландця, усе це створить той дивовижний ансамбль метафізичних чи, навіть, містичних речей, за допомоги яких він, Яків Брюс, спробує підняти завісу над таємницею часу й простору. Після всього, що відбулося з ним упродовж останнього часу, Брюс аніскільки не сумнівався в істинності «чорної книги» і реальності результатів, які вона обіцяла досліднику. Ще пак, адже не дарма було пролито стільки крові, принесено стільки жертв – і усе те заради того, аби заволодіти книгою. Стільки було бажаючих володіти нею, користуватися її таємницями, та лише Брюс спромігся стати повновладним і єдиним власником книги, відтак має право знати усі таємниці світу. Тепер справа залишалась за малим: відшліфувати світильники, відполірувати рефлектори свічад до ясного блиску, скласти усе докупи і запалити свічки – усе, відповідно до описаного у книзі ритуалу.

Яків Вілімович не відав, що саме чекає на нього там – у незнаному світі, у потойбіччі, у дивному задзеркаллі, в якому, якщо вірити написаному поміж сторінок фоліанту, час та простір набирають інших якостей. Відтак людина отримує можливість керувати ними, проникати у найбільші таємниці Світу. Спокуса змагалася з острахом, а цікавість дослідника природи впиралась у стіну сумнівів прагматика. То було природньо для будь-якої нової справи, до якої стає людина. Проте Брюс не сумнівався – він був готовий до будь-яких несподіванок. Адже шлях пошуку нових знань завжди всипаний шпичаками пересторог та небезпеки, і має вихилястий вид, часто проходячи понад урвищами та долаючи хиткі містки понад бурхливими гірськими потоками. Зараз, після смерті Карла Енглунда, Брюса не могло ніщо налякати чи зупинити. Тут природня цікавість дослідника була помножена на бажання бодай у такий спосіб помститися за загибель свого друга.

Коли ливарна форма наповнилась вщерть і надлишок бронзи хлинув назовні, старий ливарник заткнув глушником отвір тиглю. Все! Роботу було завершено. Тепер залишалось дочекатися, коли бронза вичахне і можна буде переходити до наступного етапу – видобуванню виробу після знищення глиняної форми. А вже після того майстри стануть до процесу шліфування й полірування виробу, за умови що підчас відливки саме дзеркало не викривило, не скрутило і ніде не утворилось порожнечі внаслідок повітряної корки.

– Ну, начебто, все, ваше прєвосходітєльство! – мовив старший людвисар, повернувшись до Брюса. – Тепер чекатимемо, коли матеріал схопиться й замерзне.

– Почекаємо, – озвався Брюс, невідривно глядячи на ливарну форму.

У його пам’яті умить промайнули події останніх днів. Два дні пішло на складання розрахунків і створення ескізів та креслень. Ще два дні було витрачено на підготовку самих воскових моделей і створення форм з глини, добре що останньої у ливарників було вдосталь. Зупинка заледве не відбулася з ливарним матеріалом: уся бронза, яка була у розпорядженні ливарників, мала йти на виготовлення гармат, згідно з царським указом. Важка поразка під Нарвою позбавила московську армію артилерії, тож необхідно було створювати нову. За крадіжку спижу винних могли затаврувати і відправити до Сибіру. Тоді Брюс, користуючись тим самим указом про конфіскацію церковних дзвонів, вирушив до найближчого монастиря. Там, на дзвіниці ще залишалось з десяток бронзових ринд. За допомоги кількох солдатів та місцевих селян, яких шотландець найняв для роботи, дзвони були благополучно знято і доправлено до ливарні. Невдоволеним ченцям Брюс залишив лише один дзвін, аби за його допомоги насельники монастиря могли сповіщати про початок Божої служби та попереджати окіл у випадку стихії чи небезпеки. Тих, хто намагався опиратися виконанню царського указу, просто загнали у келії і там зачинили, хоча могли б і покарати з усією суворістю, насамперед за гострий язик. Бо де це бачено, щоби царя називали Антихристом та «виплодком Пекла»? Проте Брюс продемонстрував милосердя, адже ніхто не відав, що насправді конфісковані за царським указом монастирські дзвони підуть не на відливання гармат, а на створення дзеркал. Після того здобуті трофеї повезли до ливарні, розбили на шматки і відправили на переплавку.