Розділ ІХ

Розділ ІХ

Чернігів. 19.12.2010

Як виявилось, у мого кума вдома було щось на зразок хлопчачника. Хоча з далеко не цнотливою молодістю він розпрощався ген-ген давно і був статечним господарем родини та турботливим батьком, недогуляна вщерть юність іноді з нього таки випирала. І тоді Андрій збирав друзів, точніше колег, і за відсутності вдома дружини влаштовував сабантуй. Справедливості заради зазначу: це не були банальні п’янки, які впоряджає переважна більшість чоловіків, ледве отримавши ковток свіжого повітря у вигляді відрядження дружини чи поїздки її до батьків. Ні, у Андрія збиралось коло справжніх інтелектуалів, рівень IQ яких якщо і не зашкалював, проте був досить високим. Усі були ерудовані, освічені, мастаки у своїй справі. Коли кажуть, що менти – то переважно хабарники, алкани та катюги, котрі вибивають зізнання у не скоєних злочинах зі звичайних людей, випадково підібраних на вулиці, я знаю напевне – це неправда. Вірніше, майже неправда. Так, є серед них і хабарники, і вимагачі, і просто вузьколобі опричники-костоломи – такі собі Єжовсько-Берієвські байстрюки, чи вже їхні діти, які замість того щоби проводити слідчі дії, просто вибивають зізнання з невинних. Бо й справді, навіщо напружувати пропитий мозок, шукати сліди, робити логічний аналіз, коли задля покращення показників та збільшення відсотку розкриття злочинів достатньо просто примусити людину зізнатися. Зізнався – отже винний. Це інквізиторсько-більшовицьке правило дозволяло запустити маховик процесу засудження, а там далі нехай розбираються слідчі та судді.

А от у Саксаганського все було навпаки. До числа його друзів входили виключно ті, хто не ночував вдома, хто рідко бачив дружину та дітей, хто ладен був хоч тричі протягом ночі виїжджати на місце злочину у пошуках найдрібніших деталей, аби лише зібрати повну доказову базу, хто цілодобово докладав зусиль, аби зробити наше життя безпечнішим і здолати зло. Ці хлопці до головного болю аналізували кримінальні ситуації, збирали докази, по крихтах відновлювали перебіг того чи іншого злочину, аби викрити злочинця чи, принаймні, максимально наблизитись до встановлення його особи. Лише така система розслідування, хоча й забирала багато сил та здоров’я, проте дозволяла слідчим обходитися без принизливого вибивання зізнання із підозрюваних. Відтак, різні строки покарання отримували не випадково затримані, яких за допомогою цеглини у валянку чи протигазу з перекритим шлангом примушували робити зізнання, а ті, хто був по-справжньому винний, бо це було доведено слідчими діями. Тому можна сказати, що біля Саксаганського збирався цвіт слідчих органів Чернігова, найкращі аналітики та дізнавачі, для яких такі посиденьки були конче необхідні. Саме до такої компанії сьогодні потрапив і я, хоча зазвичай намагався її обходити, адже професійний корпоративізм понад усе: одна справа – журналістська братія, інша – міліцейська.

Прибув я коли вже всі були «підігріті» і досить веселі, а розмови чоловіків стосувались одвічних маскуліністичних тем: жінок, зброї та політики. Про роботу говорили мало і неохоче: хоч Україна і не Швеція, де розмовляти вдома про роботу вважається поганим тоном, проте видно було, що професія достатньо втомлює навіть у відведені трудовим законодавством строки, аби повертатися до неї вербально ще й у позаробочий час. Мене всі знали, принаймні прізвище та мої кримінальні статті, натомість я був знайомий з кількома із присутніх чисто формально, оскільки стикався з ними по роботі. Проте мій гостинець оцінили і пляшка коньяку зайняла належне їй місце посеред накритого столу.

Спочатку увійти у гармонійний душевний стан присутніх мені було складно – через моє запізнення ми спілкувалися дещо різними мовами. Та вже після третьої чарки я почувався серед них як у дошку свій, а мене вони сприймали майже як колегу. Розмова пожвавилась, почулися анекдоти, в хід пішли гострі гірчичні фрази. І вже тоді, коли я почав потроху забувати, навіщо сюди прийшов, Андрій помахав мені рукою і повів до спальні. Там він дістав із дипломата стару паперову теку, поклав її на стіл і урочисто мовив:

– Ось те, що ти просив – справа про зникнення громадянина Степана Тарасенка.

Я навіть очі розплющив широко, не вірячи, що із архіву і справді дістали справу на батька загиблого юнака. Проте Андрій не поспішав давати мені її: він тримав теку руками і, час від часу плескаючи по ній долонею, переповідав мені зміст документів.

– Як бачиш, вона досить тонка, бо наповнювати її, як виявилось, просто нічим. Кілька свідчень – від дружини, сусідів та знайомих. Опис квартири, список речей зниклого, які були вдома. Все на місці, ніщо не зникло, ніхто нічого не поцупив. Судово-технічна експертиза будівлі: двері, вікна, замки, дах цілі, ніде нема жодного сліду зламування чи спроби проникнення всередину. Одним словом – десяток папірців у справі і жодної зачіпки. Людина ніби крізь землю провалилася.

– А може, і справді він під землею? Слідчі погрібник оглядали? – мляво і розчаровано поцікавився я, ніби чіпляючись за останній шанс. – Може, він і справді десь у погрібнику, на горищі чи у душнику? Це ж приватний будинок, там груба є, димар. А раптом як чоловік десь застряг і задушився?

Саксаганський іронічно похитав головою, дивуючись моїй наївності.

– Славко, там професіонали працювали, із собаками, ще радянської підготовки й гарту... Обдивились, обмацали, обнюхали кожну шпарину. Жодного сліду. Людина ніби у повітрі розчинилась – у що була вдягнена, у тому і розчинилась. Тому і справу закрили.

Я розчаровано зітхнув: виявляється, я дарма сюди прийшов, нічого нового і цікавого я для себе не дізнаюсь. Це був дошкульний удар по професійній цікавості, оскільки я розумів – упираюся у глуху стіну. А так не хотілося здаватися.