Розділ VIІ

Розділ VІІ

Чернігів. 19.12.2010

Піймав я таксі майже одразу: з автівки, що під’їхала до зупинки, саме виходив пасажир. Тож я негайно вскочив у спорожнілий салон і вказав маршрут слідування.

Дорогою до школи-інтернату увесь час думав чомусь не про родину Тарасенків, а про дівчину Тараса. Чому сусіду вона так не сподобалась, чому Семен Овдійович був переконаний, що вона відьма? Невже лише через її дивну на його думку зовнішність? Ну, чорна – і що з того? Я сам люблю чорнявих дівчат. Ну, ходить у чорному одязі. Так зараз зима – усі вдягаються у темне. Та я і сам, чого гріха таїть, теж люблю чорний одяг. То хіба через це мене можна звинуватити в тому, що я – відьмак? Ну, дівчина Тараса очі фарбує косметикою, штучно затемнює, малюнки якісь на руках…

Стоп! Зненацька, усі ці деталі почали складатися в певну мозаїку, що могла пролити світло на характер і поведінку дівчини. Чорний одяг, підчорнені очі, сама чорна… Так-так. Це ж усі ознаки нової молодіжної течії. Готи! Ось хто вона, подруга покійного Тараса Тарасенка. Вона – «гот». Чи, точніше, «готка». Так, тут Овдійович майже влучив у десятку. А коли так, то я конче потребував консультації.

Я дістав з кишені мобілку і почав гортати телефонну книгу. Незабаром на моніторі телефону висвітилася назва: «Дейнека». То був мій старий знайомий, колега Павло Дейнека. Останнім часом йому трохи не таланило – шукав собі роботу, де уповні міг би використати увесь свій журналістський досвід. Саме на останнє я і розраховував.

Я натиснув кнопку виклику і приклав слухавку до вуха. Якийсь час лунали гудки, аж незабаром озвався знайомий голос.

– Алло!

– Павле, привіт! Це Славко. Вибач, що так рано.

– Привіт! Та ні, не рано. Я вже годину як на ногах.

– То добре. Чуєш, Павле, у мене до тебе запитання.

– Уважно слухаю!

– Ти колись займався молодіжними темами. То напевне знаєшся і на такій течії як «готи». Можеш мені щось про них розповісти?

– А що саме тебе цікавить?

– Та у мене тут думка з’явилася: вони і справді містики та відьмаки, як про них люди кажуть, чи ні?

– А! Он ти про що. Ні, Славцю, немає там ніякої містики. Хоча, хто не знайомий з філософією «готів», цілком може сприймати їх як містиків та відьмаків. Принаймні самі «готи» дають таким пліткам поживний грунт. Проте, насправді ні містики, ні магії, ні відьмацтва тут і близько немає. Суцільний театр тіней, якщо можна так сказати.

– Але ж у них існують якісь ритуали, що пов’язані з поклонінням потойбічним силам…

– Так, ритуали дійсно є. Ззовні все це видається ніби і справді пов’язаним з потойбіччям, з якимись диявольськими церемоніями та обрядами, що тягнуть душу до пекла. Насправді ж усе те – суцільна театральщина, лише дешева і непрофесійна, розрахована виключно на неосвічену молодь, котру вабить форма, хоча їй здається, що насправді приваблює зміст.

– Ти впевнений?

– Я цим серйозно займався. Можеш мені повірити.

– Добре, Павле, щиро тобі дякую!

– Це все, що ти хотів дізнатись?

– Так.

– Тю! А я гадав, що щось серйозне. Ти ж ніби практикуєшся у кримінальній тематиці…

– Так, практикуюсь. Просто якось згадав про «готів», то й вирішив проконсультуватись у найкращого фахівця.

– Дякую, друже, за комплімент! Але ж ти знаєш, що я зараз іншими питаннями займаюсь.

– Знаю. То роботу собі вже знайшов?

– Ну як тобі сказати – співпрацюю нині з одним інтернет-виданням, але особливих перспектив там не бачу.

– Зрозуміло. Ну, як буде потрібна яка моя допомога – телефонуй! Чим зможу – допоможу.

– Дякую, друже! До зустрічі!

– Бувай!

Я вимкнув телефон і задумливо поглянув у вікно. Там повз нас шугали автівки, проносилися повз будинки.

«Ні, – міркував я, – дівчина Тараса – то глухий кут. Вона не є ключем до розгадки цієї таємниці. Тут щось інше. Але що?»

Зненацька мої думки прийняли інший напрямок. Я знову і знову повертався подумки до розмови з дядьком, намагаючись згадати щось таке, що мене дуже зацікавило, проте кудись зникло, відсторонене іншими фактами. «Так, він розповідав про батька, що зник. Потім про матір, яка, повернувшись вранці з роботи, не знайшла того вдома, хоча все було зачинене із середини. А ще…» Я напружував пам’ять, намагаючись пригадати нашу розмову слово у слово, відновити зміст діалогу до останньої букви, але це було непросто. Аж раптом – згадав! «Ви в них дома були? Там сама бісовщина у хаті!» Так сказав дядько, натякаючи на щось особливе, що було у квартирі. Але на що саме – збагнути було важко. Отже, щоби за щось зачепитися, щоби висунути хоч якусь версію, котра пояснить те, що відбулося в оселі загиблого, треба спочатку там побувати, а вже потім робити якісь висновки. Але як це зробити?

Поглядаючи у вікно на заметені снігом вулиці давнього Чернігова, я відчував, що з головою занурююсь у цю дивну, загадкову і чимось навіть страшну історію. Виходило так, що тут були пов’язані між собою дві різні історії, в яких сплелася доля двох людей – батька Семена і сина Тараса Тарасенків. Старший замолоду цікавився різними містичними речами. Син нібито підхопив і продовжив батьківське захоплення. Але якщо старший Тарасенко просто зник, ніби розчинився у повітрі, то від меншого залишилась половина… «Так-так, від Тараса залишилась рівно половина – плоті, крові, всього половина, а решта теж ніби кудись зникла. Але куди? І справді – куди?!»