Розділ VI

Розділ VІ

Орша. 1701 рік, січень

Відправивши слугу перевірити коней, Брюс зачинився у кімнаті. Лише тепер він міг нарешті стати до вивчення згортка, котрий отримав від Карла Енглунда. Шотландець зручно розмістився у кріслі біля розчиненого вікна і добре нагостреним ножем обережно розрізав шнурки, які обв’язували пакунок. Всередині його виявилась велика товста книга, одягнена у шкіряну палітурку. На титулі було тиснення сріблом у вигляді змії, що кусала власного хвоста. «Символ безкінечності» – подумав Брюс, уважно розглядаючи зображення. «Символ безмежного і нескінченого процесу пізнання мудрості та знань». Він провів по змії долонею, відчув під пальцями рельєф: невідомий майстер-палітурник досконало вирізав луску зміїної шкіри, зобразив очі та зуби рептилії. «Потрудився сумлінно, – щиро здивувався штукарству невідомого майстра шотландець. – Напевно, книга того варта».

Брюс любив книги. Їх він прочитав велику кількість і ніколи не втомлювався від цієї справи, охоче читав усе нове, що траплялося йому до рук. Він не лише читав, а й писав. Підчас навчання в Англії він навіть написав трактат «Теорія руху планет», що стала результатом тісного спілкування з фізиком Ісааком Ньютоном та математиком Джоном Колсоном. Проте читання все ж було геть цікавішим та більш захопливим процесом, оскільки втамовувало спрагу нових знань допитливого шотландця.

Брюс рішуче розкрив книгу, погортав сторінки, які враз таємниче зашурхотіли, ніби то був середньовічний фоліант. На титулі прочитав: «Книга про зміст світу, облаштування природи, таїни та способи пізнання мудрості, написана та проілюстрована Люцієм Анатасом». Ім’я автора книги було Брюсу невідомим. Ким саме була ця людина – природознавцем, мандрівником чи університетським професором – того Брюс напевно не знав. Відтак було вкрай важко здогадатись, наскільки об’єктивна та інформативна ця книга. Втім, Брюс був досить освічений та розумний, щоби вміти робити висновки самостійно. І якщо виявиться, що написане у книзі вже достатньо добре відоме Брюсу, то і змісту книги, і авторитету її автора варто буде довіритися. Озброївшись таким логічним переконанням, Яків Вілімович заходився гортати книгу далі.

Проте майже одразу йому довелося зупинити читання – вже на сьомій сторінці, поміж аркушів Брюс виявив листа, дбайливо вкладеного у друкований текст. Розкривши його, шотландець негайно ж упізнав почерк автора. Ім’я адресата не залишало сумнівів: то був лист Карла Енглунда йому – Якову Брюсу. Шотландець жадібно занурився у списаний убористим почерком шведа текст.

«Щиро вітаю тебе, мій любий друже і брате Якове! Якщо ти нині читаєш цього листа, то означає, що я не маю змоги передати тобі книгу особисто, отже, це здійснив портьє, котрий милостиво погодився виконати моє прохання. Дуже шкода, що цього не зміг зробити я, бо тоді напевно розповів би тобі чимало цікавого – про історію цієї книги, про те, як вона потрапила мені до рук, і як саме її слід використовувати. Мені доведеться висловити усе те коротко, оскільки я відчуваю, що час мене гонить нестримно…

Ця книга написана Люцієм Анатасом, талановитим природознавцем і алхіміком. Він зібрав чимало відомого і відкритого до нього, і доповнив рукопис власними відкриттями та винаходами. Тут, на сторінці 127 є опис виготовлення дзеркал, за допомоги яких можна потрапити у майбутнє. Втім, я про це тобі вже писав раніше, а деталі самого процесу дослідження ти прочитаєш і сам. Мені дуже хотілося б здійснити це разом із тобою, оскільки я добре відаю про твій талант інженера і дослідника. Але якщо мені не судилося реалізувати замислене, я буду щасливим, якщо ти, мій любий друже і брате, здійсниш це особисто і дізнаєшся усі таємниці часу й простору.

Я трохи відхилився від теми розмови, тож знову повернуся до історії книги. Про її існування я дізнався випадково, коли якось у розмові з Ісааком Ньютоном він раптом розповів про існування старовинної Чорної книги, завдяки якій можна спізнати усі таємниці буття. Проте вже за кілька днів потому зі мною трапилась дивовижна історія. Увечері я повертався від герцога і чомусь, замість того, аби піти звичним шляхом, збочив до скверу. Тут мені раптом відкрилося неприємне видовище: біля одного з будинків троє незнайомців зі шпагами напали на самотнього перехожого і з гучними вигуками намагались його проштрикнути. Як людина шляхетна я, звичайно, не міг зневажити подібною підлістю і проігнорувати негідну поведінку незнайомців – утрьох проти одного. Тож рішуче встряг у бійку, перед тим попередньо відрекомендувавшись, аби негідники знали з ким саме мають справу. То питання гонору – людина, котра мусить загинути від моєї руки, зобов’язана знати ім’я свого вбивці.

На моє нещастя один із нападників спромігся завдати чоловікові рану, що стала фатальною. Але у ту мить він ще продовжував майстерно відбиватися від усіх трьох. Я негайно став до бою, і оскільки непогано володію клинком, а несправедливість, що її бачили мої очі, ще й додавала мені сил та справедливої злости, швиденько поквитався з двома нападниками. А ось третьому, на превеликий жаль, поталанило уникнути цієї фатальної долі – я лише поранив його у праве плече. Незнайомець негайно накивав п’ятами, а я не став переслідувати його і натомість кинувся до нещасного, котрого спіткала лиха доля. Від втрати крові він виглядав геть кепсько, проте встиг розповісти мені власну історію: «Це помста за крадіжку, сер. Я вкрав книгу з бібліотеки свого ордена, оскільки уважав, що вони не мають морального права володіти нею. Візьміть її собі, сер. Ця книга дасть вам знання, про які ви навіть не уявляєте. Розкрийте сторінку 127 – там усе пояснюється. Але будьте вкрай обережні: мої колишні брати навряд чи схочуть за власною волею розстатися з цією річчю. Тому втікайте, якомога швидше і якнайдалі. Якщо дійсно хоче осягнути знання світу. Але майте на увазі: якщо ви відчуєте, що цей вантаж вам не до снаги і схочете повернути книгу ордену, безпечним цей крок для вас не стане. Кожен, хто доторкається до її знань, вже приречений. Тому не сподівайтесь, що, повернувши книгу її власникам, ви тим самим убезпечите себе від помсти братів. Ким би ви не були, заклинаю вас: не повертайте їм книгу, краще тоді вже спаліть її, аби таємні знання перетворились на порох та попіл, аніж віддати її до рук зла. Обіцяйте мені, якщо ви шляхетна людина, що виконаєте мою волю!.. Останню волю…»