Розділ V

Розділ V

Чернігів. 19.12.2010

Об 11-й годині я був на місці. Тут вже все помінялось: автівки зникли, пересувна лабораторія теж, у дворі садиби залишилось лише двоє ППСників. Але не тих, що стояли зранку біля хвіртки і не пускали мене до садиби, а інших – певне, з денної зміни. Хлопі були молоді, з нещодавнього поповнення, проте вигляд мали досить рішучий, як для жовторотих пташенят. "Ні, ці нічого не скажуть", – спало мені на думку. "Хоч і зелені, але відповідальні, знають що таке накази".

Я кілька разів пройшовся уздовж паркана в обидва боки, намагаючись роздивитись подвір’я. Міліціянти, кинувши на мене кілька сторожких поглядів, врешті-решт, пересвідчились у моїй безпечності для їхньої служби, тож перестали зважати на присутність незнайомця.

Йти з порожніми руками не хотілось, тож я обрав найкращий варіант – вирішив поспілкуватись із сусідами.

Я минув садибу і рушив вулицею далі. Перший будинок, що сусідив з будинком загиблого, здався мені напрочуд милим і гостинним. У дворі я завбачив тітоньку поважного віку, котра розвішувала на линві випрані речі – простирадла та напірники. Наблизившись до воріт, я рішуче штовхнув хвіртку і зайшов до двору. На мою появу негайно відреагував собака: пес вистрибнув з буди і з голосним гавкотом плигнув мені назустріч. Проте міцний ланцюг утримав тварину метрів за п’ять від моїх ніг. На валування собаки жіночка негайно озирнулася, уп’ялася в мене здивованим поглядом.

– Ану, замовчи! – гукнула вона до собаки; той враз слухняно замовк і привітно завихляв хвостом.

– Доброго дня! – привітався я і, не перестаючи усміхатися, розкрив портмоне, демонструючи господині посвідчення. – Святослав Величко. Я знову з приводу сьогоднішнього вбивства вашого сусіда.

Жінка покинула розвішувати білизну і прикипіла поглядом до посвідчення, намагаючись у фотографії упізнати портрет незнайомого гостя, що зайшов до її двору. З мого боку це був хитрий, ба навіть підступний хід: я жодним словом не обмовився щодо свого місця роботи та посади, вважаючи, що слідчі, які вже напевне побували тут сьогодні у великій кількості, залишили по собі яскраву згадку. Тож з’явившись у кільватері каравану попередніх гостей і козиряючи службовим посвідченням, я неодмінно видаватимуся господарці оселі одним із них. І я не помилився – жінка навіть не запитала, звідки я і яке маю звання. Хоча виглядала вона дещо здивованою, і я майже одразу зрозумів чому.

– Та я ніби вже все розповіла, додати мені нічого, – мовила вона неохоче.

– Нам потрібно уточнити деякі моменти, – мовив я, водночас витягуючи з кишені блокнот та ручку; разом з блокнотом у моїй руці негайно ж виник диктофон, непомітно увімкнути який було справою техніки. – Будь ласка, ще раз нагадайте, як вас звуть.

– Трохименко. Ганна Василівна. – Жінка виглядала абсолютно спокійною, так ніби її щодня відвідували працівники управління Міністерства внутрішніх справ України в області.

• Ганно Василівно, – я на ходу вигадував, що саме треба запитати, щоби хоч якось зорієнтуватися у подіях і зрозуміти, від чого відштовхуватиметься слідство, – ми ще раз хотіли уточнити такі моменти: коли ви востаннє бачили потерпілого, чи не помічали ви за ним дивної поведінки, можливо бачили у нього в гостях незвичних друзів або знайомих, і чи не виникало у нього конфліктів з кимось із інших сусідів?

Обличчя жінки на мить стало задумливим, після чого вона впевнено мовила:

– Тараса я бачила позавчора. Увечері я йшла додому з магазину, а він стояв біля двору з якимось чоловіком. Ще біля них машина стояла…

– Легкова чи вантажівка?

– Що? А-а, так, легкова.

– Номер, марку автомобіля чи хоча б колір запам’ятали?

– Ні! Ой! Зараз їх стільки, що хіба їх запам’ятаєш? Машина як машина, звичайна. Легкова. Вечір був, я не придивлялась. От йшла я, дивлюся: Тарас стоїть і з цим чоловіком про щось говорять. Він мене побачив, каже: "Добрий вечір!" Я йому теж: "Добрий вечір!" І пішла собі. І ото всьо. Більше після того його не бачила. А що ще ви хотіли?

– Я запитав, чи не помічали ви за Тарасом дивної поведінки? – нагадав, на мить відірвавшись від записничка, куди все записував.

– Ну, що сказать? Хлопець як хлопець. Як усі навкруги. Ні кращий, ні гірший від решти. Привітний. В гості до мене щоправда жодного разу не заходив. Та я його і не кликала. Онука моя у нього пару разів вдома була, то нічого такого не розповідала. Друзі до нього ходили, я бачила. Дівчина у нього була. Ну, дискотек там, якихось гучних свят у дворі я не помічала. Та він не дуже-то й товариський був. Так, гулянок у домі вони не влаштовували. Інші діти, коли батьки уїжджають, навпаки – будинок у кагал перетворюють, а цей ні – тихо в нього завжди було.

– А батьки Тараса часто уїжджали?

– Ну… мати як поїхала до Греції, то так там вже три роки і живе. Приїжджає раз на рік. Влітку була востаннє. Вона заходила до мене, гостинці приносила. А що їй залишається? Син вже дорослий, вчиться добре, працює, от вона і живе там, допомагає дитині грошима. Воно ж, знаєте, без чоловіка жінці важко.

– Так, знаю, – піддакнув я, розуміючи, що сім’я покійного з якихось причин була неповною. – Жінкам завжди дістається більше, от вони сердечні і пнуться з усих сил, аби і дітей на ноги підняти, і батьків догледіти і себе хоч якось в цьому житті влаштувати.

– Ото ж бо й воно, – зітхнула жінка.

– А конфліктів із сусідами у Тараса ніколи не виникало? Ну, там через межу, чи може курка сусідська помідори побила чи ще щось…