Розділи III-IV

Розділ ІІІ

Чернігів. 19.12.2010

За півгодини я був на роботі. Головний редактор газети Іван Петрович Гаєвський, або поміж нами – журналістами – просто "Петрович", був не в гуморі. Тому планерка розпочалася на високій ноті.

– До здачі номера в набір залишилось півдня. Що ви собі думаєте? Де матеріали соціальної теми, де кримінал? У нас в області що – вже всім вчасно виплачують зарплати, нікого не вбивають і не ґвалтують?

Якщо перша частина питання стосувалась завідувача відділом соціальних питань Тетяну Решетник, то друга частина була націлена саме на мене. Я мав у цей номер дати якусь "гарячу" історію.

– Іване Петровичу, матеріал майже готовий – після планерки віддам на вичитку, – мовила Тетяна Георгіївна.

У відповідь Петрович полегшено зітхнув, проте погляд його сірих, сьогодні злих очей був націлений на мене.

– А ти коли здаси свій матеріал?

Замість відповіді я спробував усміхнутися, хоча вийшло те дуже непереконливо – я все ще перебував під враженням вранішньої історії і до того ж позначалося недосипання, точніше – порушений режим.

– Менти обіцяли сьогодні скинути кілька "висяків", що вже розкриті.

– Нащо нам "висяки"? Де свіжі події?!

Першої миті я навіть рота розкрив, готовий бевкнути, що подія є, свіжа, цікава, гаряча, навіть сенсаційна, але вчасно згадав, що про неї обіцяв нічого не писати. А коли так, то навіщо її згадувати? Що я маю пояснювати керівництву? Тому з рота полізло геть інше, те що керівництву зазвичай не подобалось:

– То мені що – самому події організовувати? Брати ножа, сокиру і йти людей вбивати, аби ви тільки були задоволені тим, що в області хоч щось відбувається кримінальне.

Отруйна за змістом та натяком відповідь Петровичу не сподобалась. Проте, як і кожний досвідчений керівник, він знав як на неї зреагувати.

– Ти не для мене працюєш, Славо, а для наших читачів. А вони люблять нашу газету саме за цікаво подані свіжі матеріали. І оцінюють це, між іншим, гривнами, а не читацькими листами до редакції.

– То ви, Іване Петровичу, пропонуєте мені йти вбивати людей заради читачів газети, аби останні були задоволені свіжими кримінальними фактами? – парирував я. – А якщо серед моїх жертв виявиться саме наш читач, це ж які втрати понесе редакція – річна підписка "згорить"…

– Я розумію, що ти дуже мудрий, Славо, але до здачі номера залишилось півдня. І якщо будеш огризатися, я можу влаштувати тобі "білу пляму". Твоя полоса вийде білою, як та, на якій немає реклами. Тільки замість фрази "Тут могла бути ваша реклама" буде написано: "Тут міг бути матеріал Святослава Величка". Як тобі такий варіант?

Це була відверта погроза, до якої Петрович цілком міг вдатися, навіть попри всі намагання зберегти імідж газети як найпопулярнішого видання в області. Я це зрозумів, тому вирішив далі ситуацію не напружувати. "Хай буде як буде", – подумав я, пам’ятаючи, що менти мають сьогодні скинути якісь кримінальні матеріали.

– От ти знаєш, що сьогодні вночі на Єськова відбулося вбивство?.. – Я навіть застиг від несподіванки, не розуміючи звідки Петрович про це дізнався. – І якби ти був гарним журналістом, то ще зранку б там побував, на місці події, з’ясував би, що і до чого. І не сидів би зараз тут, не викаблучувався переді мною, показуючи який ти гострий на язик.

Змовчати у цій ситуації означало прийняти віктимну позу і визнати правоту керівництва. Жертвою бути не хотілось, та й не той у мене сьогодні був настрій, щоби німотіти у відповідь на гострі і несправедливі випади керівництва. "Тож нехай мені вибачить Саксаганський, але мовчати я не збираюсь", – майнуло в голові і я негайно ж відрізав:

– Я вже там був сьогодні. Поки ви зранку сигаретами затягувались на кухні та слухали обласне радіо в пошуках цікавих ідей для газети, я ні світ, ні зоря побував на місці події. Але нічого про те розповідати поки що не буду. Таємниця слідства!

Обличчя Івана Петровича аж почервоніло від обурення, проте чимось дорікнути мені він не наважився. Хоча згадка про обласне радіо та цигарки була дуже гострим натяком, мовляв, усі знають звідки саме керівник газети черпає натхнення та свої креативні ідеї – тобто просто краде їх у колег-радійників.

Головний редактор зиркнув на мене недобрим поглядом і сухо мовив:

– А у номер ми що поставимо – таємницю слідства? Треба хоч коротеньку інформацію, що так і так, вночі у місті відбулося вбивство. Слідство триває.

– Ви розумієте, про що я мовлю? – Я демонстративно підвищив голос, бажаючи перехопити ініціативу в очах присутніх колег. – Відбуваються слідчі дії. Ніхто ніяких коментарів не дає. Ба більше – порадили про це взагалі не згадувати. Поки що. Як компенсацію прес-служба надішле інші матеріали, із "висяків", які вже розкриті. Тож білої газетної шпальти у нас в будь-якому разі не буде. Чи мені вам треба ще щось пояснювати? Ну, то давайте поїдемо на Шевченка, 13, у міськвідділок, і побалакаємо там. Люди звідти вам можуть пояснити те саме, але іншими словами і більш переконливо!

Це була відверта образа і глум, але Іван Петрович все те мовчки проковтнув. У свої майже шістдесят він давно навчився розумітися на таких питаннях, як "таємниця слідства" і таємниця взагалі. Тож не став нічого казати у відповідь. Проте, як людина злопам’ятна і мстива – давалася взнаки природа скорпіона, – вирішив зі мною негайно поквитатися. Не кожний начальник може стерпіти, коли підлеглий привселюдно "наїжджає" на нього. Петрович належав саме до такої категорії людей.