*******

Азовсталь була містом під містом. Нагорі був завод, метал, труби, башти, цехи, рейки, порожні вікна та розбиті стіни. Внизу — коридори, кімнати, укриття, запах вогкості, людського тіла, дизелю, ліків і страху. І голоси, які були всюди.

- Санітарку!

- Воду!

- Тримай його!

- Не спи!

- Де мій брат?

- Телефон ловить?

- Хто має зарядку?

- Передайте, що я живий.

- Скажіть мамі…

Найгірше починалося зі слів «скажіть мамі». Мар’яна ненавиділа їх. Бо дуже часто люди вимовляли їх тоді, коли вже розуміли більше за лікарів.

Вона навчилася перебивати:

- Сам скажеш.

- Але якщо…

- Нема «якщо», тут я вирішую граматику. Тільки майбутній час, зрозумів?

Дехто сміявся, хтось плакав, а хтось слухався просто тому, що в її голосі було більше життя, ніж у всьому підземеллі.

В неї були маленькі ритуали: перед кожною перев’язкою — подивитися людині в очі; перед кожною ін’єкцією — назвати ім’я; після кожного, кого не вдалося врятувати — записати хоча б щось.

Сергій. Любив каву без цукру.

Микита. Просив не казати матері, що боявся. Я кажу: боявся і все одно тримався, а це важливіше.

Іра. Сміялася, коли не було світла.

Невідомий. На шиї хрестик. В кишені ключ із синім брелком.

Вона не знала, чи ці картонки колись знайдуть. Можливо, їх спалить вибухом, чи вони згниють, чи їх затопить вода. Можливо, темрява все одно з’їсть імена, але Мар’яна писала. Бо писати — це як накладати турнікет. Не на тіло, а на пам’ять.

Перший гелікоптер вона почула не вухами, а відчула його грудьми, бо під землю звук приходив спотворений. Він проходив крізь бетон, метал, землю, розбиті конструкції, ставав схожим то на гуркіт, то на далеке ричання звіра. Але цього разу в повітрі було щось інше: швидкий ритм, нервовий та живий.

Хтось забіг у приміщення.

- Наші! Наші сідають!

На мить всі завмерли, бо це було неможливо. А потім люди почали рухатися. Команди, ноші, списки, пакунки. Тут медики, там боєприпаси. Поранені, яких треба було евакуювати. Хтось міг іти сам, а хтось не міг. Були ті, хто не хотів, бо вважав, що його місце тут. Декого Мар’яна готова була вдарити, аби тільки він сів на борт і вижив.

Вона вибігла нагору разом із групою. Після підземелля повітря здалося їй величезним… і страшним. Небо над Азовсталлю було чорне від диму, руде від пожеж і сіре від пилу. Світ нагорі засліпив її не світлом, а масштабом руйнування. Завод стояв, як велетень, якому розтрощили ребра, але він усе ще не впав.

Гелікоптер сідав коротко, жорстко, наче не на землю, а на край ножа. Лопасті били повітря, пил летів в очі. Хтось кричав, але слів не було чути. Люди бігли пригнувшись, тягли ящики, ноші, пакунки.

І серед цього хаосу Мар’яна побачила його. Пілот зняв шолом на кілька секунд. Він був старший, ніж у її пам’яті, виснажений, із темними колами під очима. Але посмішка лишилася та сама — нерівна, трохи нахабна, ніби він і досі міг домовитися з вітром.

- Андрію? - видихнула вона.

Він не почув, і вона підбігла ближче.

— Сокіл!

Цього разу він обернувся, і світ на мить зупинився. Не стало війни, неба, гелікоптера, Азовсталі. Тільки двоє людей, які бачили одне одного колись, біля Михайлівського, коли вітер гасив свічку, а майбутнє ще не знало, як сильно болітиме.

- Мар’яно, - сказав він.

Його голос потонув у шумі лопастей, але вона прочитала ім’я по губах. Він підбіг до неї з пакунком.

- Медикаменти, турнікети, антибіотики, знеболення! Окремо - ось це!

Він сунув їй невелику герметичну сумку.

- Скільки часу? - крикнула вона.

- Кілька хвилин!

- Кілька?

- Якщо не зіб’ють, то будуть розкішні кілька!

Вона хотіла вдарити його за цей тон. Хотіла обійняти і запитати, чи він збожеволів летіти сюди. Ще хотіла сказати, що він не має права померти. Але замість цього взяла пакунок.

- Поранених заберете?

- Скільки зможемо.

- Це не відповідь.

- Це війна.

Вона вхопила його за рукав і потягнула ближче, щоб перекричати гуркіт.

- Ти завжди був ідіотом, але навіть для тебе це занадто.

Сокіл посміхнувся.

- Ти теж рада мене бачити.

- Я серйозно.

- Я теж, тому і прилетів.

Навколо вантажили ящики, хтось тягнув ноші. Командир кричав, що час виходить.

Сокіл раптом поліз під бронежилет.