*******

Назар простягнув руку, але не торкнувся каменя.

- Йому боляче.

- Так.

- Чому?

- Бо довго був сам.

Лада не витримала.

- Що вам потрібно від мого сина?

Алексус повільно підняв очі, в яких не було жорстокості. І саме це було найстрашніше.

- Мені? Нічого. Я вже майже нічого не хочу, але світові, від нього, потрібна одна проста річ.

- Яка?

- Щоб він не загубив те, що дорослі обов’язково загублять.

Старий узяв камінь двома пальцями і поклав Назарові на долоню. Хлопчик здригнувся, і по храму пройшов дзвін. Не гучний, а якийсь внутрішній. Наче задзвонили не дзвони, а кістки самої землі.

- Він не для тебе, хлопче, - сказав Алексус. - Але тільки ти зможеш його не загубити.

Назар стиснув камінь.

- Для кого він?

- Для того, хто носить ім’я, коротше за свою душу.

- Олександр, - прошепотів Назар.

Алексус посміхнувся.

- Валіус.

Лада відчула, що повітря в храмі стало густим, і їй здалося, що крізь проламаний дах видно не зимове небо, а зорі — незнайомі, яскраві та надто близькі.

- Хто такий Валіус? - запитала вона.

- Той, хто забув себе, щоб вижити серед людей, - відповів Алексус. - І той, хто мусить згадати, щоб люди вижили.

- Я не розумію.

- І добре, бо розуміння — дуже переоцінена річ. Іноді достатньо довіри.

- Я не довіряю незнайомцям, які віддають моїй дитині чорні камені, посеред покинутого храму, під час війни.

- Розумно, - сказав Алексус. - Саме тому камінь отримує не мати.

Лада хотіла під’їхати ближче, забрати камінь, викинути його в сніг, вдарити старого, якщо доведеться. Але тіло не послухалося. Не через параліч, а через щось інше.

Назар обернувся до неї.

- Мамо, все добре.

- Ні, Назаре. Не все добре. Ракети летять на наші міста, ми тікаємо з дому, і ще цей старий…

- Він помирає, - тихо сказав Назар.

Алексус заплющив очі, і Лада придивилася до нього уважніше. І побачила, що його руки тремтіли, а шкіра стала майже прозорою. Кожен вдих давався йому так, ніби він піднімав камінь із дна моря.

- Це правда? - запитала вона.

- Вже багато століть, - відповів Алексус. - Але останні кілька днів особливо активно.

Він засміявся, але кашель одразу зламав сміх.

Назар зробив крок до нього.

- Вам боляче?

- Не більше ніж світові, хлопче.

- Я можу допомогти?

- Ти вже допоміг, бо ти прийшов.

Старий простягнув руку і торкнувся Назарового чола. Лада хотіла крикнути, але не змогла. Бо тієї миті вона побачила сина не як дитину, а як його душу.

Маленький світлий вогник стояв посеред величезної темної зали, а довкола нього кружляли дзвони. Не один і не два — сотні. Київські, козацькі, монастирські, затонулі, розбиті, переплавлені, забуті. Всі вони звучали в ньому, але не ранили.

Назар справді пам’ятав дзвін. Не як звук, а як дорогу.

Алексус відсмикнув руку.

- Не дозволяй страху говорити твоїм голосом, — сказав він хлопчикові. — Спочатку він буде просити, потім наказувати, а потім удаватися тобою. Але ти впізнаєш його.

- Як?

- Страх завжди поспішає.

Назар кивнув.

- А Брама?

- Брама чекає.

- Кого?

- Всіх.

Старий раптом перевів погляд на Ладу.

- У вас буде дорога на захід. Потім ще одна дорога. Але ти не тримайтеся тільки за безпечне, бо безпечне іноді веде в пастку.

- Куди нам їхати?

- До тих, хто слухає воду.

- Це хто?

Алексус похитав головою.

- Я й так сказав більше, ніж дозволено.

- Ким дозволено?

У храмі знову стало холодно. Не зимно, а саме холодно. Зі стін зникли тіні фресок, а камінь у Назаровій руці потемнів. Десь за лісом прокотився глухий гуркіт.

Алексус повернув голову до входу.

- Вони шукають його.

Сергій напружився.

- Хто?

- Ті, хто не має душ, бо продали їх за владу.

Лада відчула запах: слабкий, металевий, наче кров на морозі.

- Нам треба їхати, - сказала вона.