РОЗДІЛ 1: Ранок без кави

24 лютого 2022 року

24 лютого 2022 року ранок почався не з кави, а з того, що земля під Васильковом здригнулася, а нічне небо, на сході, стало білим.

Андрій «Сокіл» почув вибух вже в повітрі. За годину до удару їх підняли, за наказом командира авіаційної бригади, і тепер машини йшли в темряві, низько, наче намагалися не розбудити країну, яку вже будили ракетами.

У навушниках тріщав ефір. Голоси були короткі, сухі, без зайвих емоцій, і саме це лякало найбільше. Коли люди жартують, то вони ще тримають світ за комір, а коли говорять лише координатами, то світ вже вислизає з рук.

- Сокіл, тримай курс.

- Тримаю.

Він дивився на прилади, але бачив перед собою не цифри. Він бачив Майдан, дим, дерев’яний щит у руках і свої пальці, чорні від сажі. І хлопця поруч, який тоді сміявся і казав, що після перемоги обов’язково відкриє кав’ярню. Але хлопець не відкрив кав’ярню, бо його ім’я тепер було на чорній гранітній плиті.

Андрій ніколи не розповідав курсантам, чому пішов у льотчики. Не через романтику неба, а через землю. Бо в ту ніч, на Майдані, він уперше зрозумів: якщо землю не захищати, небо над нею теж заберуть.

Попереду спалахнуло. Не блискавка і не світанок, а ракета.

- Пішли, - видихнув хтось в ефірі.

Андрій відчув, як страх піднімається з живота до горла: звичайний, людський, липкий. Він не соромився свого страху, бо страх — це чесний механік, який перевіряє, чи все в тобі ще працює. Головне — не віддавати йому штурвал.

Він стиснув щелепи й згадав обличчя Мар’яни. Востаннє вони бачилися не на фронті, а ще до великої війни — у Києві, біля Михайлівського. Вона сміялася з нього, бо він, дорослий офіцер, не міг нормально запалити свічку: вітер раз у раз здував полум’я.

- Ти ж пілот, - сказала вона. - Домовся з вітром.

- Вітер зі мною не радиться.

- От і дарма, ти йому сподобався б.

Тепер Андрій летів крізь потоки вітру, який ні з ким не радився.

Київ ще не знав всіх своїх втрат.

Маріуполь ще не знав своєї облоги.

Бахмут ще не став словом, після якого люди замовкали.

Гостомель ще чекав на десант, який був переконаний, що столиця впаде за три дні.

А під землею вже рухалося щось древнє.

Олександр прокинувся від вибухів у своїй квартирі, на Осокорках. Спершу йому здалося, що це сон продовжує Майдан. Такий самий сухий звук, і та сама мить, коли тіло ще не розуміє, що відбувається, а душа вже знає про все.

Смартфон, на тумбочці, здригався від повідомлень: «Почалося», «Ракети», «Війна».

Олександр сів на ліжку. В кімнаті було темно, але він одразу побачив книгу. Вона лежала на столі біля вікна, хоча не мала там лежати.

Після Майдану він ховав Книгу Єноха тричі. Спершу — в банківському сейфі, потім — в замурованій ніші старого будинку, на Подолі. Втретє — у металевій скрині, на дні колодязя під селом, якого вже не було на картах.

Але книга щоразу поверталася. І сьогодні вона була відкрита на сторінці з колом, і дванадцятьма променями від нього. Поруч лежав аркуш, якого ще вчора тут не було. На ньому дитячим почерком було написано: Не дай їм зачинити себе в страху.

Олександр торкнувся паперу, і одразу почув дзвін Михайлівського. Той самий, що в ніч Майдану пройшов крізь стіни міста.

Він підійшов до вікна. Над Києвом тягнулися темні смуги. Місто було ще ціле, але вже інше. Так виглядає людина за секунду до того, як дізнається про власні рани.

Телефон завібрував, дзвонила Соломія.

- Ти бачив? - запитала вона без привітання.

- Що саме?

- Не прикидайся. Я переглядала архів Майдану для свого фільму, кадри за дев’ятнадцяте лютого. Там, над площею, є світлова аномалія. Вісім років я думала, що це блік, але сьогодні, вночі, вона знову з’явилася над Києвом.

Олександр мовчав.

- Скажи мені, що це не те, про що ти колись говорив.

- Не можу.

- Прекрасно, - сказала Соломія. - Ракети, вторгнення і ще твоя містика. День обіцяє бути довгим.

- Він буде значно довшим, ніж ти думаєш.

На іншому кінці запала тиша. Соломія була журналісткою, і вона не вірила словам без доказів. Вона не любила пророків, містиків і людей, які говорили загадками. У 2014-му вона знімала Майдан на камеру, поки її пальці не втратили чутливість від морозу. А потім знімала похорони, суди, розслідування, АТО на сході, обличчя матерів у приймальнях військових шпиталів.

Вона бачила достатньо реального, щоб не потребувати вигаданого. Але сьогодні її голос був іншим.

- Що нам робити? - запитала вона.

Олександр подивився на сторінку з дванадцятьма променями.

- Знайди їх.

- Кого?

- Тих, кого ми бачили на Майдані.