3

Дівчина неквапно доходила до хащ.

“Боже, що я роблю? Куди я йду? Кого я слухаю?”

Зітхнувши, вона аж підскочила від нової хвилі крику.

- Та ну його, - Мар’яна пішла в зворотній бік.

Потилицею знов пробіг знайомий холод, який вона відчувала тепер все менше.

Її увагу привернув місяць, що виднівся на блакитному небі, що потроху набував вечірнього відтінку.

- То вовча повня сьогодні? Дівчина з радістю дивилася на білу напівпрозору небесну таріль, від якої залежало її життя.

Вона послухалась Гната. Бігла прямо на звук болю та страждань.

Зупинилась, трохи проїхавшись землею від раптової зупинки.

Хатина. Проте не та, де “проживало” Хвацько Однооке.

Різьблені балки підпирали дерев’яну стріху, а ґанок був загороджений невеликим таким самим різьбленим парканчиком. На трьох сходинках, що вели до помешкання, у жахливих конвульсіях лежав, стогнучи, Войцех.

Здавалось, всередині йому щось заважає, щось хоче вийти на волю.

Мар’яна заклякла й так і стояла оддалік.

Войцех закричав знову і Мар’яна зробила крок назад.

Він раптом вигнувся, задерши голову: почувся незліченний хрускіт кісток. Його чоло вкрилося потом, пасма волосся злиплися на скронях. Він крутнувся й впав клубком на землю, що невеликою курявою утворилась навколо нього: він не міг підвестися.

Його жовті очі благально глянули на неї і чоловік захрипів:

- Іди геть…

Войцех благав її тікати. Що Мар’яна і зробила.

На дворі стало дуже темно. На небі не було зірок,  неначе їх хтось стер з поверхні, що була вище горизонту.

Вибігаючи з лісу на простору галявину, якою вона йшла за порадою Гната, Мар’яна ледь не наштовхнулася на Іванку.

Та з жахом дивилася їй в очі?

- Де мій дядько? – в її очах бриніли сльози.

Діівчина вдала, що тієї розмови з Іванкою просто не існувало, адже вже не було ніякого сенсу згадувати те, що було лише спеціальним приворожінням її дядька. Вочевидь, аби відвернути від чогось увагу.

- Йому погано, - затинаючись відповіла вона з ноткою саркастичності.

Між хатами творився хаос з наляканих людей, що били на сполох. Сиверин стояв посерд юрби.

- Зачиніть худобу та йдіть у свої домівки! Зачиніться там та насипте солі біля порогу! Не виходьте аж до світанку!

Всі, як один, закивали та рушили за тими, хто тримав факели. Всі швидко розходились.

- А ти підеш зі мною, - характерник взяв Мар’яну за передпліччя. – І ти теж.

Вони втрьох рушили туди, звідки дівчата щойно прийшли.

- Василь не доїхав до Січі, - додав Сиверин. – Іванко, без образ, але то все через твого дядька.

- Пане Сиверине! Ви ж обіцяли мене повернути додому! – зарепетувала Мар’яна.

Раптом вона подумала, що чоловік не виконає своєї обіцянки.

Біля хащ на них чекала Оксана. Вона тримала в лівій руці факел, а в правій люльку. Гнат теж там був: пішов їм на зустріч.

- Що дізнався? – гукнув Сиверин.

- Ти тільки не вбий тут нікого, - відповів вивідник.

- Кажи вже, - ще більше спохмурнів характерник.

- Ним опікується Влас.

На ґанку їх зустрів Сиверинів брат. Він стояв, спершись обома руками на дерев’яне загородження й зухвало дивився на їхній склад.

З дверей вийшов Василь, якого тримав Іванчин рідний дядько.

- Дядьку Войцеху! – з жахом скрикнула Іванка, затуливши долонями рота.

- Василю! – вихопилося в Оксани.

- Трясця вашій матері… - в унісон мовили Мар’яна і Гнат.

І з яких це пір у них така синхронізація?

Обличчя Войцеха неможливо було впізнати.

Незмінним лишилося хіба що зачіска та одяг. Чого не скажеш про ліву щоку, якої просто не було. Рвана шкіра оголювала білі зуби, які біля десен стали жовтими від крові.

Василь тримав у руках, зв’язаних на зап’ястях, саморобний хрест з гілок.

Він помітив, що багато хто на нього дивиться, тому глянув і собі на хрест у руках й мовив:

- Як бачите, не допомогло…

- Ось ми й побачили твоє справжнє нутро, - мовив Гнат.

- Як же ви мені остогидли, люди! – чоловік нахилявся під кожне слово.

Хоча словами це було важко назвати, адже багато повітря в переміш зі звуком голосу просто одразу вивільнялися через розірване м’ясо на щоці.

- ЦЕ ТИ У ВСЬОМУ ВИННА! – заволав чоловік до Іванки.