ЧАСТИНА ДРУГА

- Я до…

Іванка пішла до корчми.

- Я до пані Оксани…

Вона махнула рукою, розвернулася у протилежному напрямку й побігла геть.

Мар’яна враз зробила кілька кроків, щоб наздогнати її, проте глянула спершу на двох братів, що здавалось повбивають одне одного, а потім на відкриті двері корчми.

Так, їй взагалі не здалося це дійство, але вона розуміла на власному неодноразовому досвіді, як це, коли ти пнешся зі шкури, щоб зробити якнайкраще і все йде коту під хвіст.

Поки чоловіки перекинулися злим нетихим словами, одна з жінок, та що молодша, підійшла до Мар’яни.

- Ви ж начебто потоваришували з Іванкою? Перекажи їй, що ми мали на меті їх якось помирити, - вона поправила спідницю, розгладжуючи рушник спереду, що слугував, певно, за фартух.

- Ходім, Одарко, - звернулася до неї інша.

Чоловіки-селяни чекали їх оддалік. Дівчині здалося, що другий чорнявий, у солом’яному капелюсі з короткою триденною бородою так і заглядається на Одарку.

Мар’яна неквапно кивнула, бо не знала що можна відповісти доречне вголос.

Переступивши поріг й причинивши за собою двері, її переповнювала злість. Так, Іванка хороша та відкрита. Нащо їй брехати про свою сім’ю і все інше? Але вона безвідповідальна. Це була її робота організувати тут все. Своєю поведінкою Стефа не те що не пустить Іванку саму на кухні поратися, вона скаже обходити її десятою дорогою.

Мар’яна зібрала миски й поставила їх на стільницю прилавка. Обійшовши кухню, за дверима у кутку вона знайшла сходи вниз.

“Треба буде все у цей льох знести, щоб не зіпсувалось за ніч”.

Здавалось, що це її маєток, настільки вільно й обізнано вона ходила корчмою.

Йдучи до кімнати, яку виділила їй Іванка, вона навіть не думала про неосвітлений короткий коридор.

“Третя з правовго боку”.

Мар’яна ледь намацала телефон й ледь не осліпла від яскравого екрану. Лишалося 15%.

Вона увімкнула ліхтарик і рушила знову до кухні.

Спочатку оглянула сходи: десять штук. Потім підставила маленький дерев’яний ослінчик до дверей, щоб ті не зачинилися. З п’ятої сходинки вона роздивилася, що льох був дуже маленький й заставлений був різними банками з огірками, помідорами й ще чимось, що треба ще роздивлятися, щоб зрозуміти що то за овоч.

Підсунувши кілька банок щільніше, вона повернулась за курками й, затиснувши губами телефон, віднесла по одній вниз.

Коли вже була занесена остання страва, дівчина випадково зачепила й ледь не розбила ногою пляшки з каламутною сіруватою рідиною.

“Одинадцять бутлів горілки…” – закотила Мар’яна очі й пирхнула.

Що робити з двома казанами вона не второпала, тому лишила їх як є, а рушники вона склала й поклала стосиком під миски. Її трохи бентежило, що свічки вже майже догоріли, а на вулиці хмиз у кошику вже взагалі тлів.

Вона всілася біля краю столу й вирішила спробувати востаннє подзвонити на мамі. Нічого.

Вони влетіли до корчми різко, без стуку, мов дві чорні тіні, що не питають дозволу. Двері вдарилися об одвірок, полум’я на свічках ледь не затухло.

Вона не думала – пірнула під стіл, під вишиті рушники, й притислася до холодної підлоги між лавами. Там пахло піском, старим деревом і розлитим пивом.

Брати зупинилися майже посеред корчми.

—То ти навіть рідного брата не обіймеш? Давно не бачилися ж, — кинув Влас, ніби між іншим, але голос у нього був надто солодкий для справжньої щирості.

— Не настільки давно, щоб забути, — відповів Сиверин і не повернув голови.

Мар’яна подалася трохи вбік, щоб побачити, що відбувається.

Перший тримав у руках три мішки: кожен більший за долоню. Два з них поставив на шинкарню.

- Як тобі вистачило нахабства приїжджати сюди? – зціпив зуби чоловік.

Влас не підняв очей. висипав порошок молочного кольору на долоню і назад:

- Ваніль взагалі не смачна, чого ж її тоді купують?

- Ти давно нічого не руйнував. Я зрозумів.

 — Світ такий, брате. Хто ризикує — той отримує. Хто не ризикує – голодує й помирає в бідноті.

- Але ж не ціною власних батьків та всього села!

Чоловік вперше зірвався на крик, проте отямився й знову став собою.

“Це сльози?!” – у дівчина від подиву аж щелепа відвисла.
- Ризик — це теж валюта. Сім’я? Це слово більше нікому не належить. Це лише маріонетки, які дають приплід.

Такого вона ще не чула.

Мар’яна раптом подумала, що з такими характерами, зараз хтось може впасти мертвий.

Від цієї думки її тіло затремтіло, вона просто не могла зрушити з місця. Ця ситуація була в рази страшніша аніж черепи у Хвацька Одноокого.

Мар’яна притиснулася ближче до лави біля стіни і тепер з-під столу бачила лише ноги. Але цього вистачало. Чоботи Власа — дорогі, з металевими пряжками, чисті навіть після дороги. Вони зупинилися надто близько. Пісок на підлозі ледь ворухнувся — він наближався.