10

- А характерник знає, що ми тут затіяли?

- Сподіваюсь, що ні, - посміхнулась Іванка.

Мар’яна лишилася біля столів, підозріло проводячи поглядом дівчину, що побігла назад до кухні.

- Хоч би такі сюрпризи добром закінчилися з його характером… - пошепки мовила вона.

- Ти щось казала? – визирнула з-за одвірку Іванна.

- Та ні.

Мар’яна пішла за Іванною.

Вона намагалась допомагати, як уміла: нарізала овочі, а у саме приготування не лізла.

- А де Оксана? – спитала Мар’яна, роззираючись.

- Вона до себе пішла, бо головне вона нам допомогла зробити, - відповіла Іванка.

- Бо якось тихо стало, - докинула перша.

Здавалось, що страв мало б бути як на великому святі, але ні.

Мар’яна, дивлячись на усе приміщення і на те, як розміщені столи, винесла вердикт, що одна смужка зроблена з трьох столів зайва.

- Так. Замало страв. Тільки зараз це побачила, коли розставили усе…

- Давай оце – розберемо і поставимо все як було.

Мар’яна пояснювала все, розмахуючи руками для наочності і виглядала неначе диригент.

- А на ці столи біля стіни розставимо все інше. У нас же є ще щось... окрім двох запечених курей…

Дівчина тільки зараз зрозуміла, що вони забагато відволікалися протягом дня і з кожним подальшим озвучуванням наявних страв, її голос ставав дедалі розчарованішим.

- … казан з кулішем на кухні, - вона вказала пальцем у напрямку кухні, не повертаючи голови. – і?..

- І юшка з грибами, - доповнила Іванка, дивлячись на усю цю картину якось розчаровано.

- На пів села замало… - підсумувала Мар’яна.

- А чого це на пів села? – здивувалась дівчина, виринаючи з думок.

- Ну а на скількох оце все приготовлено?

- Мені передали, що запланована зустріч тільки для них двох. Ну, можливо, ще пару чоловік прийде, от цього точно не знаю.

- І все?

Дівчина кивнула.

- Із давнім знайомим? – Мар’яна іронічно скинула бровами, прихиливши голову. - А тоді не забагато?

- Чого б це? На завтра Стефі буде чим Гната годувати. Він постійно до нас заходить поїсти.

Дівчина пропустила останні слова повз вуха.

- Тільки, якщо чесно, то я не хочу тягти ці столи назад, - змінила тему Мар’яна, опинившись у погано освітленому кутку корчми і склала руки в боки. - Давай, може когось покличемо?

А потім її знову перемкнуло:

- Стоп.

Іванка допитливо озирнулась.

- А чого курки дві?

Дівчина стенула плечима і відповіла:

- Бо пані Оксана двох вбила, двох принесла, ми вдвох цих двох курей замаринували і я цих двох курей потім спекла.

Вже все було готово: наостанок Іванка витягла з комори заплетену лозинами пляшку горілки й поставила її на стіл.

Мар’яна запалила більше свічок, від чого знову в очах у неї забігали жовті цяточки через незвичну для неї недостатнє освітлення.

Іванка вперше за кілька годин пішла до дверей.

- Ти куди? – спитала Мар’яна.

- Піду за дядьком Сиверином, покличу його.

Дівчина випросталась.

- Почекаєш тут?

- А якщо цей чувак приїде?

- Хто?

- Ну той знайомий, - виправилася Мар’яна. – Ти взагалі знаєш як він виглядає?

- Ну напевно якось по-видному, - дівчина розвела руками.

- Ні.

Мар’яна навідріз відмовилась лишатись.

- Вибач, але я не хочу лишатись сам на сам з якимось знайомим характерника.

Вона взяла її за плечі й розвернула до столів.

- Я сама його покличу й бігом повернуся.

- …щоб вони не повбивали один одного…

Дівчина заклякла на порозі.

Біля корчми зібралося четверо селян, серед яких були дві жінки. Вони були одягнені точнісінько так, як Оксана, проте, здається, у їхньому випадку переважали зелені кольори. Чоловіки нічим не відрізнялися від стилю Василя.

Мар’яна здивувалася, побачивши незапрошених гостей на “закриту вечірку”.

Вони теж перервали свою розмову й втупили у неї погляди.

Запала незручна мовчанка. Вона боїться їх, а вони бояться її.

- Добрий день!

Дівчина глянула на блакитно-рожеве небо.