8

Мар’яна прокинулася від співу птаха. Півня.

Так, вона справді прокинулася. Вона жива. Очі побачили рожевий колір заплющених повік, а щоки зігрівав той самий вранішній промінь сонця, що розсікав запилене вікно. Дихалося по-іншому: свіже повітря ніж зазвичай.

Відчуття було дивне. Зазвичай, голова болить по-особливому дико, коли напередодні ввечері плачеш, або пів ночі не спиш.

Так, втома взяла верх над опором дівчини не провалюватися в сон, і вона пригадала, як, переглянувши усі фотографії, вимкнула фотоапарат і, не здаючись, спробувала зателефонувати мамі. Марно. Тіло обм’якло і Мар’яна заснула тривожним сном.

Зазвичай, так ще пригадують дуже довгий і детальний реалістичний сон, але дрижаки, що розлилися шкірою дали зрозуміти протилежне: усі відбувалося насправді. Усе відбувалося вчора.

Сіла на край ліжка: ледь могла ворушитися. Ноги, руки, спина – усе боліло так, наче вона перезаймалася у спортзалі.

Вона розуміла, навіть живучи у місті, так це те, що півні навряд чи будуть співати пообіді. А може вона і помилялась. Хто зна. На цьому вона не зналася.

У корчмі не було чути голосів, тому дівчина скористалась моментом, коли її ніхто (сподіваюсь) не буде шукати й вирішила швиденько забрати одяг в Оксани.

Одна справа, коли Мар’яна вийшла б на двір як вчора: не було людей і темрява дозволяла нікому нічого не бачити. Інша – зараз. Люди сновигали туди-сюди, сонце сліпило очі… Та й у цьому вбранні Мар’яні було не по-собі.

Дорогою, щоб якось перебити несвіжий запах з рота, вона мигцем зірвала м’яту з чийогось подвір’я й, скривившись, жувала її доти, доки не прийшла до Оксани.

- Пані Оксано, я хотіла б взяти свій одяг. – дівчина стояла посеред витоптаної часом доріжки, раз по разу перекатуючись на стопах.

Вона відчувала як прохолодний поділ лоскотав нижню частину литок.

- Сонце, та тобі й так пасує! - сказала жінка. - Та й нащо тобі ті чоловічі штані? Ти ж дівчина!

У Мар'яни ненароком сіпнулось око. Вона піджала губи.

- А якщо мені треба буде на коня залізти?

- Нащо тобі на коня лізти? - почувся голос Василя позаду.

"Ну все. Знову. Копай-копай собі яму, мели вже що хочеш."

- А якщо буде якась небезпека?

- Що тут може статись? Хіба що, коли пані бояться свійських тварин. – сказав Василь.

Мар’яна примружила очі: він насміхається?

- А ви не знали? - спитала дівчина, неабияк здивувавшись, та ще й таким тоном, в якому сучасна персона б почула фразу "я тобі зараз таке розкажу!"

- Все у нас добре! - заторохкотіла Оксана.

Мар'яна перевила нерозуміючий погляд на неї.

- Е-е-е... То просто Стефі необхідно було... як би то його сказати... якась їй потрібна була зелень для салату. От. Терміново. Для вчорашніх посиденьок. А тобі, Мар’яночко, - звернулась вона до дівчини з прямим натяком в очах, - хіба не треба зайти до хати? Либонь, твоя голова не звикла до такого сонця?

- Та я взагалі зараз піду назад до Іванни. Я лише хотіла одяг забрати.

Василь повільно перевів погляд з Мар'яни на Оксану. І навпаки. І ще раз навпаки.

-Ага, - радше до себе мовив чоловік, наче підсумовуючи сказане Оксаною.

Жінка зі скляними очима, намагаючись приховати події вчорашнього, затамувала подих.

- До речі, у мій час усі так ходять. - Перевела тему дівчина, трохи отямившись.

Оксана стояла прямо на порозі, тому їй не склало жодних труднощів узяти з лави в хаті складений одяг й простягнути через поріг.

- Тримай.

- Оксано, я пізніше до тебе зайду, - з підозрою у голосі повільно мовив чоловік.

Коди він вже вийшов за тин, Мар'яна звернулась до Оксани:

- Чому ви нічого не сказали? Він не знав? Я думала, що всі вже знають! Коли я вчора накивала п'ятами від тієї смердющої старущенції, то все село повтікало!

- Так, - погодилась жінка, - він нічого не знає! І нехай так і буде! По-перше, це для буде нього зайвим клопотом, по-друге... не важливо.

Мар'яна іронічно скинула бровами. На язиці так і крутилась фраза, що була аж ой якою недоречною.

- Він не має знати, що я повірила у цих тварюк. – З гіркотою в голосі мовила Оксана. – Він козак. А козаки – люди не забобонні.

- Так а хто сказав, що то все маячня? – дівчина рвучко вказала рукою туди, де виднівся ліс. – Слово характерника для вас вже нічого не значить? Не віриться, що я вам доводжу те, у чому мали б ви переконувати мене!..

Мар’яна була роздратована поведінкою дорослої жінки. Вона просто не могла зрозуміти, чому Оксана вважає, що козаки – не забобонні. Вони ж такі самі люди як і інші селяни. Як і сама Мар’яна.

- Супер… - сказала сама до себе дівчина.