7

Людей було там не мало.

Десяток столів тепер стояли рівним рядом, за яким сиділи люди, чиї погляди тепер були прикуті до Мар’яни.

- Мар’яно! – зраділа Іванка.

Дівчина всім кивнула головою, скромно всміхнувшись.

- Дядько Сиверин казав, що ти прийдеш!

- Та не вже, - пошепки сказала Мар’яна, глянувши на характерника.

Знову ця недопосмішка.

“Скільки можна?”

Іванка провела її до порожнього місця між нею та… Сиверином…

- Так от чого ти так довго?

- Руки мила, - намагаючись відповісти спеціально з ледь помітною іронією дівчина.

Свої речі поклала під стіл, щоб не заважали.

Минуло кілька хвилин, як до корчми завітав ще один гість: він ледь помітно кульгав на праву ногу.

- Вибачте, що запізнився.

- Дядьку Войцеху!

Мар’яна тихо відкашлялась, проте загалом цього ніхто не помітив.

Сиверин закотив очі.

- Що? – дівчина випадково видала своє невдоволення.

- Ти тут до чого? – сухо мовив чоловік.

Мар’яна знітилась, зрозумівши, що її “що”, було недоречним.

Войцех простягнув Іванні щось прямокутне, загорнуте у коричневу цупку тканину.

Вечеря тривала довгенько й без годинника Мар’яні було не до снаги зрозуміти котра година. Спати хотілось неймовірно, аж до запаморочення, тому певно, що пізня.

Багато хто теревенив про своє. Кілька людей пішло, хтось підвівся, розрівняти хребет.

Мар’яна підвелась і собі, сумка звисала на передпліччі: підійшла до Іванки, що відносила кухоль.

- Дякую тобі за запрошення. Все було неймовірним! І, пробач, що спізнилась, я… – дівчина не встигла договорити.

- Та все гаразд! Я дуже рада, що ти прийшла! До речі, сукня неабияк тобі пасує, я все розумію, - вона по-змовницьки посміхнулась.

- Це не… та байдуже, - Мар’яна почала розуміти що її світ та цей все ж добряче відрізняється.

Іванка пішла до Стефи, що покликала до себе, стоячи біля одвірка з хлопцем, якого Мар’яна бачила, боячись перетинати поріг корчми вперше.

- Я чув, що пані не тутешня, - підійшов до дівчини останньоприбулий гість. – Войцех, трохи нахилився вперед, вклонився.

- Мар’яна.

- Мар’яно, ти куштувала цей напій? – чоловік простягнув їй кухоль. – Стефанія знається на цьому.

- Ні, дякую, - відмахнулась дівчина.

- Скуштуй, він дуже смачний!

- Дякую, пане.

Вона взяла кухоль, вимушено посміхнувшись.

Чоловік збирався вже йти, проте зупинився.

- Просто Войцех.

Мар’яна кивнула, ледь не пирснувши зі сміху, так нервувала.

Чоловік пошкутильгав геть.

Здавалось, він хотів максимально приховувати цей недолік.

- Ну й треба було мені це чути… - вона потерла рукою перенісся.

Вона глянула на рідину незрозумілого кольору. Це могло бути що завгодно.

- Не пий це.

Сиверин. Він оглядав напів тьмяне, покрите язиками полум’я від свічок приміщення, спершись на шинкарну дошку-прилавок. Мар’яна аж підскочила від несподіванки.

- Я і не збиралась. Дякую.

Вона зрозуміла, що як би їй не хотілося, а усі питання (ну майже всі) вона тепер мусила вирішувати через характерника.

Їй так і кортіло вимовити “Цікаво, хто йому ногу перебив”, проте вона тут лише перший день. І ще не знає достеменно хто з ким спілкується. А завдяки детективам вона ще й навчилася взагалі нікому не довіряти, бо блеф – це найстрашніше, що може бути у спілкуванні.

- Що було з Оксаною?

- Вона відчула Хвацько Однооке. Ця істота може не помічати як жертву людей похилого віку, бо бачить особу цінніше. Проте, щоб не лишати зайві очі, дурять їхню свідомість, завівши кудись не туди.

- А як ви дізнались що ми там?

- Домовик шепнув.

- Але ж і я там теж була, - стримано дорікнула дівчина, неначе це не стосувалося розмови. – Могли б і мене витягнути звідти за компанію.

- Як на мене, то ти непогано впоралась.

- Там були полиці з черепами, - з огидою поринула у голову Мар’яна, дивлячись перед собою.

Він зробив погляд очевидності, буцімто “так, а ти на що очікувала?” й пирхнув.

- Хвацько Однооке.

Вона помітила, що тепер чоловік дивиться у бік Войцеха, що скромно сміявся у товаристві Стефи та Іванки.

- Хто він? – спитала дівчина.