Оксана народилася у невеликому козацькому селі над Дніпром. Її батько був козаком-зимівником, який нечасто залишав двір, бо займався хліборобством і оберігав господарство, а мати славилася у селі вмілою травницею. Від неї Оксана ще змалку навчилася розрізняти зілля, знати силу кожної рослини, ворожити на травах та воді.
Красунею була знана — чорноброва, з гордим поглядом. Не дивно, що багато козаків сваталися до неї. Та серце віддала одному — молодому козакові Мартинові. Весілля справили на все село, а через рік він пішов у похід проти табору Хижоніна. Та не повернувся. Відтоді серце Оксани загартувалося, а душа наче закрилася від нового кохання.
Залишившись удовою, Оксана не втратила сили. Вона вміла вести господарство, вирощувала льон, ткала рушники, різьбила орнаменти на скринях. Люди часто приходили до неї за порадою, особливо жінки: чи то за зіллям, чи за словом розумним. Своїх дітей вона не мала, проте любила й виховувала невинних сиріт.
Мар’яна добряче відстала від характерника, бо більше була не в змозі терпіти ці дурнуваті насмішки. Лише раз до неї прийшла думка, що можливо це була така собі невеличка плата за перебування у цьому часі, і їй потрібно було це лише стерпіти. Але злість через усвідомлення цього всього взяла гору. Вона й справді не хотіла йти нікуди у такому вигляді, та й охолонути справді не завадило б. Поруч з черговою хатиною на лаві сиділа Оксана і курила люльку.
Мар’яна їй посміхнулася.
- Дитино, ану ходи сюди! – по-доброму запросила її жінка, розвіявши рукою перед собою дим.
- Куди ти в такому вбранні ходити селом думаєш?
- Не знаю, - з ноткою питання у голосі сором’язливо відповіла Мар’яна, підходячи до неї.
Оксана підвелася й рушила до помешкання.
“Це ж яке тут все однакове, що я прийшла до Оксаниної хати?” – Мар’яна знизала плечима, слідуючи за жінкою, що одразу ж визирнула з будинку, наче узяла щось, що було напоготові.
Вона простягнула обережно складену сукню.
- Ого…
- Стривай!
Оксана знову занесла речі в хату й винесла цебро води, зливши воду дівчині на руки.
Протягом цього часу Мар’яна думала, як би то сказати, що суконь вона не носить, бо це не практично і не зручно…
- Ходи-но переодягнешся.
Вони стояли на порозі: Мар’яну жінка вже ледь загнала до хати, як позаду Оксани, десь біля хвіртки почувся голос.
- Оксано, - звернувся чоловічий голос.
Жінка озирнулась.
- Василю? А ти що тут робиш?
Мар’яна визирнула з-за Оксани.
- Добрий вечір!
Козак, у білій сорочці та коричневих шароварах, виглядав як на цей час по-домашньому, враз знітився й заховав квіти за спину.
- Ти не сама… - радше констатував, аніж запитав чоловік.
Мар’яна повільно перевела погляд на Оксану, що ошелешено дивилася на чоловіка.
Дівчина стиснула губи в легку ледь стриману напівусмішку, що радше нагадувала хитрий вигин, що нагадував неприхований здогад розвитку подій.
Жінка в ту ж секунду згадала, що давала Мар’яні одяг – знову забігла до хати, оминаючи дівчину й подала їй сукню.
- Вибачте, пані Оксано, - пошепки звернулась вона до жінки, - а у вас немає чогось типу як на мені?
- Ото щоб ти ходило як хлоп’я?
- А якщо мені треба буде через паркан перестрибувати?
За секунду іншу відмазку годі було й придумати.
- Нащо тобі перестрибувати через паркан? – підійшов ближче Василь.
- А раптом за мною хтось гнатись буде?
“Сама собі могилу копаєш…”
- Хто? - здивувалась Оксана.
- А кому не ліньки, - розвела руками Мар’яна. – за мною вже вдруге за день всяка нечисть бігає.
Мар’яна чимчикувала до корчми без настрою. Добре, що хоч сумку прихопила: тепер не так сумно; як-не-як – частина дому.
Так, можливо сукня і пасувала їй, проте відчуття були не дуже. Вона вдома одягала сукню раз на рік перед сімейним застіллям, щоб “усі побачили, яка ж вона красунька” а тут треба було йти на вечерю із незнайомим людьми.
У вечірньому світлі вбрання, ніжно-бежевого відтінку видавалось сірим. Тканина спадала м’якою хвилею до ліктя, лишаючи простір для руху. На спідниці посередині був клин з зеленої тканини, поверх якого жовті перехресні зав’язки кольору соломи, йшли уздовж хрест-навхрест. Поділ сукні мав вишиту стрічку зеленого орнаменту.
Оксана, перед тим як відправити Мар’яну, казала, що Іванка з сестрою час від часу роблять у корчмі щось подібне: вечеря для найближчих, тих, хто не відвернувся від них після смерті батьків. А як ще додав Василь, то це були усі. Просто не всім людям тепер до снаги такі посиденьки.
Дорогою дівчина пригладжувала волосся пальцями як могла. Навряд воно зберегло ту саму форму що й на початку дня після такої біганини…