5

- Пані Оксано!

Тиша.

- Не могла ж вона далеко піти.

Мар’яна у розпачі почимчикувала між дерев, намагаючись згадати стежину, якою вони сюди дістались.

Безперестану роззираючись, тривога збільшувалась і все ж перемогла. Незчувшись, Мар’яна зрозуміла, що навкруги стало темніше.

Вона ледь не задихнулась, коли зрозуміла, що, певно, швидко дихати й панікувати одночасно шкідливо перш за все нервовій системі.

Раптом, між дерев вона вгледіла стару занедбану хатину.

“Трясця! Ще цього мені не вистачало.”

Усі сюжетні лінії закінчуються недобре, коли ти заходиш у старий, занедбаний будинок, та ще й посеред лісу.

- Пані Оксано! – у пів голосу крикнула Мар’яна до будинку.

“Ага, хто тобі відповість”, - посміялась з себе.

Щось стукноло у вікно зсередини. Скло було сірим, Мар’яна сказала б, мутним. Вона суто випадково згадала, що екскурсовод щось тлумачив на тему вікон цих часів. Здається, їх обтягували міхурами звірів… Проте це були саме занедбані вікна. Тут господарство ніхто не вів, отже єдиним спонсором непроглядності вікон були павуки та їх липке павутиння.

“Якщо ти нічого не бачиш, це не означає, що з середини не бачать тебе…”

Ой, дарма вона про це подумала. Від цього її аж пересмикнуло.

Мар’яна обійшла навколо хатини, дотримуючись “безпечної” дистанції у сім кроків.

Вона вже уявляла, як вона повертається на самоті до села, люди її розпитують “а де ж Оксана?”, Мар’яну звинувачують, що вона не допомогла жінці, коли тій було зле, або ще гірше: підозрюють у вбивстві.

А що їм заважає так думати? Її тут ніхто не знає, так само ніхто й гадки не має з яких часів Мар’яна прибула…

Саме через це вона рушила до забутої Богом хати.

Кожен невпевнений крок вперед давався взнаки чим раз сильнішим важким поштовхом серця. Ноги ж-бо розуміють, що потім їм доведеться бігти так швидко, що за нею власна тінь не встигатиме.

Дівчина превентивно увімкнула ліхтарик на телефоні. Лишилось 50% батареї.

 Тихо увійти не вдалося. Обережно тримаючи хустину в правій руці, вона відчинила ногою двері. Ненадійним приміщенням пронісся пронизливий скрип.

Повітря не рухалося взагалі. Смерділо пилом та чимось гнилим. Можливо то були просто гнилі дошки.

Не причинивши за собою двері, Мар’яна заглянула до кімнати зліва.

Її серце одразу впало в п’яти, коли вона помітила, що в кімнаті є дверний проріз, який вів до ще однієї кімнати. Найстрашнішим могло бути те, що звідти хтось міг вийти.

Мар’яна принишкла й затримала дихання, що аж очима пробіглися білі цяточки: було тихо, жодного звуку.

У кімнаті не було нічого особливого: порохнявий стіл із розбитим глечиком та щось схоже на ліжко. Хоча, ні, було ще дещо.

На підлозі де-не-де виднілися плями чогось вологого. І це були не сліди. Наче хтось не міг втримати у руках вологу ганчірку й постійно впускав її на підлогу, від чого на дошках утворювались химерні кола.

Від пилу, що витав у повітрі Мар’яна чхнула.

А от в іншій кімнаті,  було не зовсім-таки порожньо.

Майже такий самий стіл стояв ледь не посеред кімнати, накритий бруднющою білою скатертиною. Гостре приладдя, усілякі ножі різних форм і розмірів або акуратно лежали розкладеними, або були увіткнуті прямо у стіл...

"Це ж що тут за ганнібалізм у середньовіччі??" – прокричав внутрішній голос дівчини, що вона аж випросталася, поглянувши перед собою. Ця думка пролунала настільки голосно, що Мар’яні здалось, що вона луною відбилася від потрухлих стін.

Мар'яна, не дихаючи, з очима розміром з повню, подалася назад.

Лише знову опинившись спиною до виходу, вона помітила з правого боку комору.

Серце почало калатати дужче, а ноги затремтіли.

Почувши позаду кроки, їй враз здалося, що то її знайшла Оксана, проте, угледівши довготелесу худющу постать у сірій брудній сукні й зрозумівши, що втекти їй навряд-чи вдасться, шаснула до комори, зачинивши двері, що вели до неї.

Жінка мовчки увійшла до першої кімнати зі столом та ліжком й кинула щось на підлогу. Те “щось” - не брязнуло і не розбилося. Воно впало із глухим ляпом.

Мар’яна не бачила обличчя, через довге коричневе волосся, що симетричними пасмами спадали на її портрет.

У коморі не було нічого господарського, хіба що полиці з чимось кругленьким, рівно виставленим у ряд.

Двері, що вели у її місце сховку безшумно привідчинились, впустивши невеликий промінчик сірого світла.

Полицями, до яких Мар’яна стояла спиною, простягалися черепи. Вона сіпнулася й відскочила від них, тим самим, зачепивши чи то палицю, чи мітлу, що з грохотом гепнулася додолу.

Заціпенівши, Мар’яна тільки з острахом очікувала на свій вирок.