4

Минаючи чергову хату, в полі зору вони завбачили перехрестя.

- Стривай, - Мар’яна підняла руку, зупиняючи знайому, проте та вже була два кроки позаду.

На перехресті була стара баба, одягнена в саме лахміття.

- Я її бачила в полі! – з острахом вказала дівчина на божевільну. Душа болючем каменем пішла в п’яти.

Баба помітила дівчат і пошкутильгала до них, утворюючи своїм беззубим ротом щось схоже на усмішку.

Люди з жахом роззиралися й кликали дітей додому, забігали за пороги власних та хат знайомих, аби тільки не бути поруч зі старою.

Враз, баба зупинилася й почала розмахувати кривулькою перед собою, наче захищаючись від чогось. При цьому вона дивилась кудись далі від того місця, де стояли дівчата.

За кілька секунд вона зникла у кущах. Знайомі синхронно озирнулися.

За їхніми спинами стояв високий, плечистий, чоловік, що мав поставу людини, яка звикла тримати спину прямо, виказуючи постійне невдоволення людськими рішеннями. Він мав таке обличчя, ніби вирізьблене — гострі вилиці, гострий гачкуватий ніс та вперте підборіддя. Щетина — звична тінь на щоках. Його темні глибоко посаджені очі осудливо дивилися на дівчат.

- Дядько Сиверине! – кинулася до нього Іванка. Її страх ніби пішов разом з тією бабою.

Вона обійняла його. Чоловік, наче цього й не хотів, ледь помітно закотив очі, піджавши губи, проте руку на її спину поклав.

Мар’яна як вжалена роззиралась довкола, утворюючи ногами пил з піску на землі, проте божевільної ніде не було видно.

Подув вітерець і чоловікове темне, коротке, трохи розпатлане волосся, заворушилося. Він заклав руки за спину, від чого зелений жупан напнувся на грудях, й з таким же неприхованим осудом монотонно заговорив:

- То це ти біду привела?

Мар’яні відібрало мову. Вона? Привела? Кого? Біду?

- Мар’яно, бачиш, і нікуди далеко йти не довелося! Це - дядько Сиверин, наш характерник. - Іванка вказала на нього долонями, мовляв, ось хто це. – Ну, - вона по-доброму закотила очі, виправляючись, - я його так кличу.

- Характерником чи Сиверином? – перепитала дівчина.

- Друге, - відповіла та.

Мар’яна кивнула, мовляв, тоді добридень, пане.

- Ви тему не міняйте. – Вставив слово чоловік, - Іванко, ходи до Стефанії та допоможи їй.

Дівчина кивнула й на прощання запросила їх двох на вечерю.

Сиверин вдячно кивнув, посміхнувшись лише кутиками тонких губ.

Перевів погляд на Мар’яну.

- Через твою необачність, - зневажливо звернувся він до неї, - у нас нечисті побільшало.

- Перепрошую? – вирячилася на нього дівчина, від чого аж сумка з плеча впала, тримаючись тепер на передпліччі.

Чоловік вказав вказівним пальцем на місце, де нещодавно стояла стара.

Дівчині враз здалось, що він її сварить.

- Лякливиця. У той час, коли ти перенеслася у часі, ти стерла межу між світом живих людей та світом духів. Як бачимо, першою вийшла в світ Лякливиця.

- Вибачте, - відповіла на це Мар’яна. – І скільки таких духів є взагалі?

Сиверин жодного разу навіть не глянув на дівчину. Дивився будь-куди: у небо, на криницю, на людей, що проходили повз.

- Маєш розуміти, що достатньо для того, аби тебе залякати до гикавки. – Чоловік подивився Мар’яні в очі, трохи нахилившись.

- Хочу сказати, що я не винна у тому, що я тут.  Я хочу повернутися додому і не хочу нікого тут обтяжувати.

- Ми зараз не говоритимемо про хто що хоче. Зараз ми маємо тільки зараз.

Сиверин розвернувся на підборах порепаних шкіряних брунатних чобіт, не розмикаючи долонь за спиною, й пішов геть.

Мар’яна приголомшено дивилася йому услід.

- Що? –  іронічно перехилила голову, мовби їй зовсім не сподобалося почуте.

Вона поглянула на кількох людей, що першими вийшли з двору поруч, й, набравши повні груди повітря, рушила за характерником.

Сиверинова хатина розташовувалась на іншому кінці села, не далеко від лісу.

Наздогнавши його на порозі, Мар’яна крикнула:

- Іванка сказала, що ви зможете мені допомогти! – чоловік навіть не озирнувся. - Чуєте?

Двері закрилися перед носом.

Мар’яна постукала. Нічого. Ще раз. Все так само. Ще раз.

- Що? – Сиверин раптово розчахнув двері.

- Іванка казала, що ви мені допоможете.

- Те, що я можу, не означає, що зможу.

- Ну то допоможете? Мені додому треба! – стояла на своєму Мар’яна.

Чоловік задумався, глянувши в небо.

- Піди назбирай вовчі ягоди.

- Не думаю, що це допоможе, - недовірливо сказала дівчина.