3

- Слава Ісусу Христу, - почувся добрий Оксанин голос.

Вона стала у проході, перетнувши поріг, й склала руки в боки.

- Навіки слава! Вітаємо, пані Оксано, - послідувала приязна відповідь молодим дівочим голоском.

- О, Василю, добре, що ти тут. Ану ходи сюди.

Оксана махнула рукою й повернулась до Мар’яни, ставши боком. Вона геть змінилася в обличчі.

“Хто цей Василь? Невже це так звати того екскурсовода? Та ні його інакше звали. Згадуй ім’я! А якщо і так, тоді нащо так офіційно проводжати до шинку?”

На вулицю вийшов чоловік у полотняній сорочці з трикутним вирізом на грудях, поверх якої був темно-зелений потертий сіряк. На ногах були чорні, вкриті дорожнім пилом довгого часу високі  чоботи й темні мішкуваті шаровари. Високий, широкоплечий мав виразну й сувору зовнішність: коротко виголена голова, залишений лише довгий чуб — світле волосся зачесане набік, борода середньої довжини, біляста, акуратно підстрижена. Ліве вухо прикрашав кульчик у формі підвішеного догори кутами візерунчастої лунниці.

- Що сталося? – козак на ім’я Василь поставив ноги на ширину плечей, здавалось, він вкорінився в ту землю, на якій стояв, схрестив руки на грудях.

Мар’яна привіталася, кивнувши чоловікові. Він зробив так само, проте ще й окинув її поглядом, оцінюючи вбрання.

- Я тут до тебе привела декого, - сказала Оксана. – Добре, що ти ще на Січ не поїхав.

Жінка стала рівно посередині між Мар’яною та козаком. Той вичікувально пропікав її поглядом. Видно було, що дарма перебили його обід.

- Мар’яно, це – Василь. Василь Піддубний. Василю, це Мар’яна. Піддубна.

Вираз обличчя козака ні на мить не змінився.

Мар’яна незрозуміло глянула на Оксану.

- Вона твоя донька, - пошепки закінчила вона, дивлячись прямо в очі Василеві, розуміючи, що до нього суть справи не дійшла.

- Хто? – в унісон спитали Оксанині слухачі.

Василь знав, що то якась помилка, проте дізнатись у чому тут справа, відчував, що все ж необхідно було.

Мар’яна завмерла на мить, піднявши брови настільки високо, що здавалося ті ось-ось торкнуться волосся. ЇЇ очі й зіниці розширились, наче вона намагалася переконатися, що все правильно почула.

- Оксано, - звернувся до неї Василь, - ти знаєш мене пів життя. А також ти знаєш, що поховав я свого єдиного сина два роки тому, після походу на табір Хижоніна.– Козак говорив спокійно й виважено, а обличчя було таке, наче він не спав кілька діб.

Він дивився на Оксану без краплі осуду у погляді. У Василя було таке відчуття, що вона з нього глузує.

- Пані Оксано, я не його донька, а він – не мій батько! Піддубних на світі багато, і це – не мій батько. Вибачте пане, якщо образила, - про всякий випадок дівчина перепросила, бо тепер не була певна, що все, про що вона думала раніше про це місце правда. – Мені треба було в шинок, де мав би бути екскурсовод, і… Це буде звучати абсурдно, але зараз же двадцять перше століття?

Мар’яні й у снах не снилося, що вона буде таке питати. Їй завжди здавалися ці слова сміховинними.

- За триста з гаком років хіба що, - відповів Василь.

- Це прикол? – спитала з ноткою істерики в голосі Мар’яна.

- Що це значить? – поцікавилася Оксана.

Вона сиділа у самому кутку шинку, чи то, згадавши слова Оксани, корчми. З правого боку на масивний дерев’яний трохи порепаний часом стіл линуло тьмяне денне світло. Дівчина, схоже такого самого віку як і Мар’яна, поставила перед нею невеликий глиняний кухоль з водою.

- Дякую, - хриплувато мовила перша.

Пересвідчившись, що гостей вже не так багато, друга сіла за стіл навпроти Мар’яни.

- То ти не звідси? – пошепки спитала вона.

Мар’яна заперечно похитала головою.

- Чула, що ти не з цього часу. З майбутнього?

- Чесно? Ти вже третя хто в це повірила, а от я особисто - не можу. Мені прям з цього пити? – Спитала вона, на що співрозмовниця кивнула:

- Так, але якщо хочеш, я можу принести горнятко.

Вона мигцем його принесла, навіть не дочекавшись Мар’яниної відповіді.

- Дякую, - сором’язливо сказала вона й налила в кухоль воду. Співрозмовниця несміливо посміхнулась до новоприбулої, поки та зробила кілька ковтків

- Я Іванка, - рвучко простягнула їй руку дівчина.

- Я Мар’яна.

Дівчата потиснули одна одній долоні.

- Ти тут працюєш?

- Час від часу допомагаю старшій сестрі, бо вона сама все ледь встигає.

Мар’яна кивнула на знак розуміння. Голова їй почала боліти й вона поклала її собі на руки. Враз її осяяло: можливо варто піти стежкою, якою пересувалися іспанці й вона їх наздожене? Можливо, це лише мала частина на землі, на якій живуть люди, яким подобається стародавнє життя? Або ж це може бути масштабний розіграш і Мар’яна просто все драматизує.