Розділ 2

***

—Діду?,–я саме зайшов до хати, проте від нього нічого не чути.

—Дуду, ти вдома?,—знову гукнув я, проте вже голосніше.

У відповідь—тиша. Я реально налякався, не знав, що й думати. Почав шукати—не знайшов. Його не було ні в своїй кімнаті, ні в кухні... Перевірив, навіть, веранду, думаючи знайти його там, проте жодного результату. Гукнув ще раз, так голосно, як тільки міг. І тут почув тихенький хриплий голос з двору. 

Мені вистачило одної миті, і я вже був на вулиці. Почав ретельно шукати подвір'я, прислухатися до голосу, проте більше нічого не чув. Аж раптом, він–мій дід, лежить на траві, біля кущів, весь заляпаний кров'ю.

Я побіг до нього. У мене аж серце вискакувало з грудей. Я лише надіявся, що він живий, не зважаючи на всі рани.

–Діду?! Що сталося?,–спитав я, сівши біля нього.

–Дж..Джейку,–він тяжко видихнув.Очевидно рани давали про себе знати,—На мене напали...Люди...в чорному...

—Куди вони втекти? Що хотіли від тебе?,–я говорив швидко, ледве стримуючи сльози. Я не хотів, щоб дід помирав...

—До острова...в хаті, на столі... координати,–він знову тяжко видхнув,–Пробач...давно мав тобі сказати те, що ти такий як я...ти...

–Хто?...Діду?

—Спитай тих людей...в центральній хатинці...на острові...я більше нічого не можу розповісти...пробач...

Він тяжко вдихнув. Я побачив, що його полишає життя. Викликати швидку сенсу не було,  вони точно не приїдуть швидко.

По моїх щоках ринули сльози. Я не міг стриматися. Він був дорогим для мене...

Я подзвонив до батька. Адже він мусить про це знати. Як-не-як, мій дідусь Джеймс був його батьком.

Я набрав його номер. У мене тряслись руки. Але я сказав собі перебороти це. Подзвонив:

—Тату тут таке...тут..,—затинаючись промовив я, проте так і не зміг знайти потрібних слів.

—Джейку, що з тобою?,—стурбовано промовив тато.

Я видихнув. Попробував ще раз сказати:

—Тут напали на дідуся...він...,–і пошепки додав,–загинув.

–Я вже йду... Тримайся...

Він виключився. 

Нагнувшись над дідусем я гірко заплакав...