Глава 4

Кайран підвівся, зняв з себе камзол та підійшов до драка. Схопивши меча, відрізав рукав камзола. Склав у кілька разів та притулив до рани.
— Потерпи, малий. Зараз полегшає. Не залишай мене. Ми стільки всього разом пережили.
— Ти приручив драка? — Меридіт не стримала здивування. На мить Кайран міцно стиснув губи й наче не чув запитання, розпорядився:
— Розріж камзол вздовж. Зв’яжи тканину, щоб утворилася довга стрічка. Треба перев’язати рану.
Меридіт мовчки виконувала настанови. У жовтих очах драка затухали іскри життя. Кайран злегка погладжував його лускату морду:
— Все буде добре. Ми ще згадуватимемо цю пригоду із посмішкою на обличчі. Ти сильний і все витримаєш.
Голос чоловіка тремтів і вперше Меридіт розгледіла у ньому натяк на людяність. Тужливий рев драка, відбивався тугою у серці. Дівчині стало шкода тварину. Вона розрізала стрічки з камзола і розуміла — це все марно. З-за лісу почулися голоси, що наближалися. Меридіт жбурнула камзол на землю та поклала долоню на плече чоловіка:
— Розбійники наближаються, нам потрібно тікати.
— Я не можу залишити драка у біді, — Кайран різко розвернувся до дівчини, — він мій єдиний друг, розумієш? Він врятував мене від самотності, допомагав у скрутну хвилину, ми навіть зайців їли разом.
— Ви йому нічим не допоможете. Нам потрібно тікати, щоб його жертва не була марною. Можливо він виживе, драка важко вбити. Ходімо! — чоловік перевів погляд на тварину й не рухався. Меридіт схопила його за руку та смикнула, — благаю! Нам потрібно тікати. Боюся уявити, що зі мною зроблять розбійники. Не хочу, щоб цього разу, лезо меча таки перерізало моє горло. Ви обіцяли мене захищати.
Ці слова протверизили чоловіка. Він підвівся й з жалем дивився на драка:
— Пробач, друже. Сподіваюся ми ще зустрінемося.
Кайран побіг до лісу, якомога далі від голосів, які наближалися. Меридіт вирушила слідом й боялася, що не зможе його наздогнати. Судячи з усього, чоловік залишить її у лісі й не надто перейматиметься втратою великої винагороди. Її ноги плуталися у сукні, а незручні туфлі ускладнювали біг. Зараз їй не вистачало улюблених штанів та зручного взуття. На щастя, у її професії дозволялося носити штани. Завдяки дару, яким володіла дівчина, вона навчалася у найкращій магічній академії країни.
Вони швидко пересувалися лісом й незабаром перед очима з’явилася дерев’яна хатинка. З хліва почулося іржання коней і Кайран задоволено потер долоні:
— Нам пощастило. Чекай тут, я домовлюся з господарями.
Меридіт покірно стояла, а чоловік попрямував до хліва. Він підняв засув догори та відчинив двері. Дівчина знала, ніяких господарів у хліві немає. Вже через кілька хвилин, Кайран вивів осідланих коней.
— Втікати верхи буде легше. Обирай скакуна.
Дівчина підійшла до коня з коричневою мастю. Вклала ногу у стремено та вправно осідлала тварину. Навіть зраділа відсутності дамського сідла й незручності із сукнею абсолютно не бентежили. Розуміла, зараз, вони викрадають цих коней, але заради того, щоб доставити злочинця до Вармарії, згодна і на це. Кайран миттю опинився на іншому коні й вони вирушили вперед.

Рухаючись дорогою, вже до обіду дісталися Масирхілу. Невеличке місто на березі річки вражало красою. Кайран зупинився на площі біля храму й зістрибнув з коня. Впевненим кроком підійшов до кеба, біля якого, спершись спиною до карети, стояв кучер. Кайран злегка кивнув:
— Добрий день, шановний! Відвезете нас до Вармарії?
— Це далеко. Зазвичай я перевожу тільки у межах міста, — кучер вдавав байдужість, проте у його сірих очах спалахнула цікавість. Кайран вибрав з кишені мішечок з монетами та жбурнув їх кучеру.
— Гадаю, щедра оплата змусить вас передумати.
Кучер розв'язав мотузок та висипав монети на долоню. Поспіхом заховав їх назад та відчинив двері карети:
— Прошу заходьте. Гадаю вже завтра прибудемо на місце.
Кайран простягнув руку Меридіт:
— Люба, я тобі допоможу розміститися.
Дівчина вклала пальчики у його долоню та залазла до карети. Руки чоловіка випромінювали тепло, з яким не хотілося прощатися. Як тільки Меридіт зайняла місце в кареті, він одразу позбавив її своїх дотиків:
— Зачекай мене тут. Я піду знайду нам щось поїсти.
Кайран безцеремонно зачинив двері. Дівчина навіть не встигла обуритися. Не хотілося відпускати чоловіка самого. Сподівалася, їжу для них він не крастиме, а купить. Але, зважаючи на те, що всі монети Кайран віддав кучеру, ці сподівання танули як перший сніг. Заплющила очі й зосередилася на магії чоловіка. Відчувала, він поруч. Їй не вдалося магічними ланцюгами прикувати його до себе, але вона могла точно визначити місце його перебування. Несподівано карета вирушила вперед. Дівчина почала стукати у стінку екіпажу:
— Зупиніться! Ви забули про Кайрана. Він ще не повернувся.
Карета впевнено мчала вперед і магічна нитка з кожною секундою ставала розмитішою. Кайран віддалявся від карети. Він рухався у протилежному напрямку. Запанікувавши, Меридіт спробувала відчинити дверцята. Вони виявилися зачиненими.
— А щоб тобі…
Дівчина ледь стрималася, щоб не вилаятися. З кишені витягнула кинджал у спеціальному чохлі. Руків’ям вибила у дверцятах скло. Просунула руку й потягнула засув доверху. Двері відчинилися. Меридіт закричала:
— Зупиніть карету! Я вважатиму це викраденням!
— Леді, заспокойтеся. Ваш брат заплатив, щоб я доставив вас до Вармерії. У нього виникли важливі справи. Він розповів, про вашу делікатну ситуацію. Не хвилюйтеся, я доставлю вас на місце цілою та неушкодженою.
Меридіт стиснула губи. Позбувся. Він її позбувся. Невже запідозрив? Від неї ще ніхто не втікав. Наважилася, стрибнула з карети й боляче вдарилася об землю…

Кайран мчав на коні та заспокоював себе тим, що все зробив правильно. Кучер відвезе Меридіт додому і вона буде у безпеці. Напад розбійників, з якими у нього давні рахунки, підштовхнув до цього рішення. З ним дівчина у небезпеці, а повертатися до Вармарії, де його знає кожна собака, надто небезпечно. Щоб не ятрити старі рани, навіть не поцікавився у дівчини хто її батько. Він її не знав. Очевидно, за роки переховування чиясь графська донька виросла та розквітла. Кайран боявся, що вона виявиться донькою зрадника.
Звісно, він все зробив правильно, подбав про дівчину, а винагорода йому не потрібна. Кайран звик жити без грошей. Не розумів чому туга роздирала груди. В уяві чітко бачив Меридіт. Її очі, волосся, тендітний стан та губи, які хотілося цілувати. Такий втікач, як він, їй не потрібний. Не сумнівався, батько підбере вигідну партію та видасть заміж за аристократа. Від усвідомлення цього, гіркота підійшла до горла. Заборонив собі мріяти про ту, яка ніколи йому не дістанеться.
Зупинив коня посеред лісу та намагався заспокоїтися. Прив’язав скакуна до дерева і розпалив багаття. Сівши на траву, дістав з торбинки куплену їжу і почав вечеряти. Хоча, споглядаючи на місяць, який щойно з’явився на небі, розумів, що це дуже пізня вечеря. Несподівано почув звук кінських копит, які наближалися. Хтось прямував до нього і часу не втечу не залишалося. Скочив на ноги та схопився за руків'я меча. Кинувшись до коня, заховався за дерево. Сподівався, встигне розв’язати тварину до появи небажаних гостей.
З-за дерев з’явилася темна постать вершника. Кінь зупинився й наїзник зістрибнув на землю. Кайран не вірив власним очам. Це була Меридіт. Боязко озираючись, вона підійшла до багаття. Нахилилася та схопила паляницю. Дівчина їла з великим апетитом й здавалася дуже голодною. Кайран не розумів, чому вона тут, а головне, як змогла його знайти. Придушив радість у серці від несподіваної зустрічі. Заховавши меча у ножен, вийшов з-за дерева:
— Не соромно їсти чужі харчі?