РОЗДІЛ 6

За вікном вже було темно, коли я нарешті відчула в собі силу встати з ліжка. Ноги ще трохи підкошувалися, але кожен крок сприймався маленькою перемогою. З кухні долинали сміх, звук телевізора, а аромати, що заповнювали весь дім, лоскотали ніздрі так сильно, що мені паморочилося в голові.

Я вирішила вірити, що це було лише через запах їжі, а не через хворобу, чи емоційно виснажливий день.

У кухні мене зустріло тепле світло і ще тепліша атмосфера. Юля стояла біля плити, з таким виглядом, наче народилася шеф-кухарем. Її вміння готувати завжди були на висоті, хоч вона сама ніколи не приписувала собі гастрономічних талантів і любила харчуватися у ресторанах, кафе та замовляючи їжу додому.

Віка з Оленкою сиділи за столом, допомагаючи нарізати овочі – виглядали такими задоволеними, ніби стали учасницями кулінарного шоу.

Про те, що сталося зранку, тут нічого не нагадувало.

Наче і не було Сашка в наших життях. Наче і не було його зради. Наче Христя тут не намагалася запевнити мене віддати свою родину їй та спокійно померти.

– Мамо! – Оленка перша побачила мене й відразу кинулася в обійми. Її щоки були рум'яними від сміху, очі блищали, як у дитини, котра ще не зазнала великої кривди. – Ти вже встала? Виспалась? Тобі краще?

Я обійняла її, відчуваючи, як у грудях розлилося тепло. Від її турботи, від того, що вона тут зі мною.

– Так, лялечко, – відповіла я, притискаючи її ближче до себе. – Трошки краще.

Насправді мені було соромно. Соромно за те, що майже весь день пролежала в ліжку, тоді як Юля, як справжня рятувальниця, взяла на себе всі мої обов'язки. Діти, кухня, дім – усе це було на ній, коли я відчувала себе повністю розбитою після ранішнього кошмару з Христиною та Сашком. Потрібен був час, щоб хоча б трохи відновитися після того хаосу. Але зараз, коли я бачила, як вони всі сміються, розмовляють, роблять щось разом – здавалося, що світ знову став трішки світлішим.

– Ну що, от і з'явилася наша принцеса, – підморгнула Юля, нахилившись до пательні з соусом, який вона інтенсивно помішувала. – Не хвилюйся, сьогодні ти офіційно позбавлена всіх обов'язків. Я вже впоралася з твоїми дітьми, нагодувала, викупала...

– Неправда! Я сама вже купаюся, без сторонньої допомоги! – запротестувала Оленка, чим викликала наш сміх.

– Можеш дякувати мені аплодисментами, або шоколадкою. Краще, звісно, і тим, і іншим, – продовжила подруга. – І, авжеж, щирою усмішкою. Ну?

Я засміялася, сідаючи за стіл поруч із Вікою, яка зосереджено різала моркву на вінегрет.

– І що я можу сказати? Ти справжня супергероїня! – пожартувала я, хоча всередині справді відчувала неймовірно велику вдячність. – Не тільки битися вмієш, але й нагодуєш та з дітьми даси раду.

– Ну, знаєш, – відповіла вона, не піднімаючи погляду від плити, – якщо ти колись захочеш віддати дітей на виховання, то я готова їх прийняти. Але тільки на обмежений термін – до того моменту, поки вони не почнуть капризувати. Не люблю коли хтось обмежує мою свободу,  окусіки?

Віка засміялась.

– І знову вона бреше. Це скоріше Юля здатна обмежити нам свободу своєю безмірною турботою, мам, аніж ми – її.

– Не треба видавати моїх секретів!

– Юлю, ти мій рятівник! – відгукнулася я, намагаючись замаскувати за усмішкою, як багато для мене важить те, що вона зараз була тут.

Після того, як цей будинок ледве не став ареною для Христі та Сашка, наразі це був той спокій, який мені так потрібен для відновлення.

– І взагалі, – підморгнула вона, – я тут не одна. Ось, наприклад, Віка. Вона майже професійно чистить картоплю. Дивися, з нею не пропадеш.

– О, моя Віка – майстер своєї справи, – підтримала я гру, хоча в грудях досі відчувався залишковий біль від того, що сталось вранці. Як Сашко і Христя взагалі могли таке вчинити?

– Ага, я теж хочу, щоб тобі стало краще, мамо, – озвалася доня, безтурботно обертаючись до мене. – І, до речі, не поспішай. Ми можемо зі всім самі справлятися, а ти більше відпочивай.

– І я! І я буду допомогати! – підскочила на стільці Оленка. – Що робити?

– Можеш принести мені банку солених огірків з кладової. Вони на першій полиці стоять, запам’ятала?

– Пф! – пирхнула молодшенька та побігла виконувати доручення.

– А мені чим допомогти? – поцікавилась я.

– Ми все зробимо самі, а ти будеш їсти. От і вся твоя допомога, мамо. Добре?

– Вигідно я влаштувалась, – я поклала долоню на місце між лопатками доньки і відчула, як Віка припала до неї, наче звірятко, яке розпізнало добру руку.

– От, бачиш? – Юля підморгнула мені. – Твої дівчатка вже виросли.

– І нам ніхто більше не потрібен. Нам і так добре, – вперто додала Віка. – А для зрадників наш дім зачинений. Ти ж не пустиш його знову, мам?

Я зрозуміла, що ранкове шоу подіяло не тільки на мене, Віка також хвилювалась і переживала все це. В собі.

– Так він і не збирається повертатись, доню, – розвела я руками.

– І не треба. Без нього проживемо.