РОЗДІЛ 5

– Що ти тут робиш?

– Я що не маю права повернутися до себе додому? – виклично заговорив Сашко. – Що за питання взагалі?

– Я не до тебе зверталась, – сказала я, не відводячи очей від обличчя Христини.

Подруга, колишня подруга, не почервоніла від сорому, не знітилась, побачивши мене. Вона трималась спокійно, нахабно і холодно. Наче справжня хазяйка всього, що тут було.

– Щось ти зовсім негостинна стала, Аню. На порозі тримаєш. Я кави хочу. Сьогодні холодний ранок.

– Обійдешся.

Сашко знову хотів щось сказати, але Христина його зупинила легким рухом руки, наче це була звична для них справа. Вона, як завжди, контролювала ситуацію.

– Я сама собі зроблю, не пихата. Дамо знижку на твій не зовсім адекватний стан.

– Не зовсім адекватний? – ахнула я.

– Ну ти ж хвора, – стенула плечима Христина.

Сашко допоміг їй зняти верхній одяг, навіть нагнувся, щоб розстібнути чобітки – для мене такого ніколи не робив, і коли ходила вагітною також! Христина оминула мене та пішла на кухню, в мене не було сил її стримувати.

Я пішла за нею.

– Я сам тобі зварю, люба, – заметушився кухнею мій чоловік.

Моя колишня подруга сіла на диванчик так, наче була вдома. Її рухи були розслаблені, не квапливі. Вона поглянула на мене, мовби з легким презирством, і я побачила в її очах відсутність того тепла, яке колись було між нами.

– Я знала, що ти не залишиш мене без кавусі, зайчику.

– Зайчику? – перепитала я, Сашко почервонів, але нічого не відповів. – Отже це правда? Христино, ти спиш з моїм чоловіком?

– Ні.

– Не соромно брехати?

– А я не брешу. На сон нам залишається дуже мало часу, коли ми разом, Аню.

– Та як ти взагалі можеш?! – задихнулась я. В грудях пекло. То мабуть моє серце горіло в пеклі, яке влаштували мої найближчі люди.

– Христя, може не треба так? – нахмурився чоловік.

– Я просто сказала те, що вона і хотіла почути. Правду. Вона ніколи не буває солодкою. Але наша Аня доросла дівчинка, витримає.

– Витримаю. А от як ти витримаєш дивитися мені в очі, після всього, що накоїла, найліпша подруго?

Кава зготувалась. Сашко підніс Христі моє улюблене помаранчеве горнятко. Бачачи, як подруга торкається яскравочервоними устами посудини, я зрозуміла, що викину це горнятко одразу же, як вижену небажаних гостей.

– Просто. Мені не має чого соромитись, це життя.

– Це… що?

– Аню, давай поговоримо як дорослі, – зітхнула Христина, і в її голосі не було ані краплі каяття. – Ти вже все знаєш, так? Тож навіщо ці сцени? Нам усім потрібно розібратися в ситуації. Життя триває, і ми повинні знайти спосіб рухатись далі.

Я мовчала, не знаючи, як відповісти на ці слова. Моя голова паморочилась, слабкість після чергового курсу хіміотерапії не давала забути про хворобу, і серце калатало так, ніби зараз вилетить з грудей. Але не від фізичного болю – від гніву. Від того, як Христина дозволяла собі нахабно говорити зі мною, в моєму власному домі, ніби вже давно вирішила, що це її територія.

– Що ти робиш у моєму домі, Христю? Я не хочу з тобою говорити, – повторила я, вже більш різко. Сашко переминався з ноги на ногу, виглядаючи дещо невпевнено, але спробував втрутитися:

– Аню, годі, давай не будемо це перетворювати на сцену.

– Вийди, – сказала Христя, не підвищуючи голосу, але це прозвучало як наказ.

Вона кинула на нього короткий погляд, і він, здається, тільки цього й чекав, аби піти. Без заперечень, без жодного слова вибачення, чи пояснення. Сашко просто розвернувся і пішов у коридор. Я почула, як за ним зачинилися двері, і ми залишилися наодинці.

– Він слухає тебе, як пес, – прошепотіла я з жахом і відразою в голосі.

Христина легенько усміхнулася, наче отримала маленьку перемогу.

– Аню, – сказала вона вже м’якше, майже лагідно, – мені шкода, що все сталося так. Я не хотіла, щоб ти дізналась отак… але, знаєш, іноді життя диктує свої правила. Не завжди виходить все так, як ми плануємо.

– Ти не хотіла, щоб я дізналась… отак? І це все, чого ти не хотіла?

– Я ж не монстр, думала ти проживеш свої останні дні спокійно. Не хотіла хвилювати, але що сталось, те вже сталось.

– Останні дні? Не смій мене ховати! Я ще жива?

Христина стенула плечима.

– А маєш вигляд, як за крок до труни. Як ти, до речі, ти дізналась про нас?

– Прочитала ваше листування з Сашком у нього в телефоні.

Чого там тільки не було! І фотографії, і навіть короткі відео такого характеру, що сумнівів в мене не залишилось. В чоловіка та моєї подруги бурхливий роман. Сашко виробляв з Христиною таке, про що ми навіть ніколи не говорили. Такі експерименти в сексі мені здавались суцільним збоченням, але якби він сказав, що йому саме це подобається…