РОЗДІЛ 4

Все було ніби в тумані.

Я спершу не могла зрозуміти, де я і що відбувається. Потім усе накотило – спогади про те, як мене готували до операції, шепіт медсестер, остання розмова з лікарем. Я різко відчула пульсацію в грудях. Наче чужа сила стискала мої легені. Біль був присутній, але поки далекий, приглушений медикаментами.

В голові запаморочилось. Я спробувала поворухнутися, але кожен рух викликав таке відчуття, ніби тіло стало важчим.

Ніби воно не моє, ніби належить комусь іншому.

Світ навколо здавався розмитим, мов я дивилася на нього крізь запітніле скло. Приглушене світло ламп, характерний запах дезінфекції, білі стіни – усе видавалося нереальним. Звук апаратів, що відстежували кожен мій подих, був єдиним, що нагадувало про реальність.

Біль став глибоким, не різким, але таким, що проникав усередину, ніби холодний вітер, який ти не можеш уникнути.

Мастектомія. І реконструкція. Всі ці слова тепер не просто терміни, а частина мене.

Поряд почувся голос – тихий, спокійний.

– Ти прокинулась.

Я ледве повернула голову і побачила Сашка. Він сидів поряд із моїм ліжком, виглядав виснаженим, але в його очах було щось більше, ніж просто втома – це було полегшення. Його рука ніжно тримала мою, ніби чоловік боявся, що навіть легкий дотик може нашкодити.

– Як ти? – запитав він, але я не змогла відповісти одразу.

Моя голова була важкою, і кожна думка ніби проходила крізь густий туман. Лише через кілька хвилин я зібрала сили, щоб тихо прошепотіти:

– Жива?

Сашко ледь усміхнувся, але це була сумна усмішка.

– Ти сильна, Аню, – сказав він. – Лікарі кажуть, що операція пройшла добре. Ти зараз у реанімації, будеш тут ще кілька днів, поки повністю не відійдеш.

Реанімація. Це слово прозвучало холодно й відчужено, але воно нагадало мені про те, що це все було не просто сном. Я тут, після складної операції. Лікарі вирізали частину мене, замінили її чимось штучним, і тепер моє тіло починає звикати до нової реальності.

Я повільно вдихнула, відчуваючи кожен рух грудної клітки.

А ще вони витягли з мене пухлину, але небезпека не минула, бо зло могло пустити корені…

– Як тебе пустили сюди?

– Ань, а чого мене мали не пустити? Доступ в реанімацію для родичів та знайомих пацієнтів вільний, навіть проблем не виникло.

– А дівчата…

– Ще не знають. Подумав, що якщо ти не сказала їм до операції, то сама поговориш після. Вони з моїми батьками.

– Добре…

До палати зайшла медсестра – молода, з м’яким, майже материнським виразом обличчя. Вона перевірила показники на моніторі й сказала щось обнадійливе про мої результати. Проте я чула лише уривки: «сильна», «відновлення», «декілька днів».

– Все йде за планом, – сказала жінка, ніби ці слова могли мене розрадити. – Лікар скоро прийде, щоб оглянути вас.

Було важко зосередитися на її словах. Все це здавалося мені таким віддаленим.

– Боляче, – прошепотіла я, ледве вимовляючи слова.

Біль став яскравим так різко, що я не встигла підготуватися. Він наче чекав слушного моменту, аби вп’ятися в мене гострими зубами та пазурями.

– Ми дамо більше знеболювального, – відповіла медсестра і кудись вийшла.

Сашко не відводив від мене погляду. Я відчувала його присутність, але він був ніби трохи далекий. Можливо, він не знав, що сказати. Можливо, йому самому було страшно.

– Все ж пройшло добре, правда? – нарешті заговорив він знову. – Важка операція, але лікарі впевнені, що все вдалося.

Я хотіла відповісти, сказати щось, що могло б його заспокоїти, але в голові було порожньо. Жодних думок, тільки почуття нереальності. Відчуття втрати, яку я ще не осягнула до кінця.

А потім зайшов лікар. Його голос був рівним і професійним, але я вловила ноти стомленості. Важка робота, важкі пацієнти.

– Аню, – він звернувся до мене, дивлячись прямо в очі, – операція пройшла успішно. Ми видалили пухлину, і реконструкція вдала. Тепер усе залежить від подальшого лікування й відновлення. Але перші прогнози обнадійливі. У вас є всі шанси на повне одужання.

Я слухала, намагаючись схопити кожне слово, але в голові гуло. Успішно. Без ускладнень. Прогнози... Я спробувала усміхнутися, але губи відмовлялися.