РОЗДІЛ 2

Темрява була дуже близько. Вона кружляла навколо мене, кликала у свої обійми та обіцяла довгоочікуваний відпочинок. Було так заманливо погодитись… аж раптом…

Оленка кинулася до мене, схопивши за шию своїми маленькими ручками.

– Мамо! Що з тобою? Тобі боляче?

Коли дівчата забігли до кімнати я навіть не помітила, але їхня присутність мене добряче протверезила. Що це я собі дозволяю? Скласти руки? Такий варіант мені не підходив.

– Мамо? – нахмурилась Віка.

Я не дуже добре бачила своїх доньок, все розпливалось, але от ті її нахмурені брови та занепокоєння в очах – були мені орієнтиром.

– Тобі погано, так? – вимогливо повторила Оленка, моя маленька доросла дівчинка.

Боже, як же рано довелось їм подорослішати через мою хворобу!

Я намагалася усміхнутись, але відчувала, як важко підіймаються губи. Усе всередині стискалося від болю, але зараз не можна було показувати слабкість. Я притулила Оленку до себе, легенько погладжуючи її волосся. Вона пахла морозом. Надворі було холодно – зима кермувала, а я конче хотіла весни.

Чи доживу до неї? Чи побачу як прийде тепло та природа почне прокидатись, розквітати?

– Все добре, сонечко. Мама просто втомилася, – брехала я. Скандал з Сашком забрав останні мої сили, всередині все тремтіло. – Зараз трохи посиджу, та все буде гаразд.

Віка повільно підійшла до нас з таким виразом обличчя, наче я тримала в руках гранату і вже викинула чеку. В блакитних очах доньки було занадто багато запитань, і вони кололи мені сильніше, ніж усе, що тільки-но сказав Сашко.

«Ти ж не збираєшся нас покинути, правда? Ти ж не помираєш?» – не пролунало у спальні, але я це чула настільки ясно, наче Віка проверещала. Її душа верещала.

– Мам, що сталося? – запитала вона тихо.

– Нічого страшного, Вікуся, – відповіла я, силуючи себе звучати спокійно. – Просто втомилася, ось і все. Я скоро встану, не хвилюйтеся.

Оленка підняла голову і подивилася на мене своїми великими очима, очима моєї матері. Дивно шуткує природа, повторюючи риси батьків в твоїх дітях, а тебе – в онуках чи правнуках. Я хотіла б зазирнути в очі дітей моїх доньок, стати бабусею і жалітися, що в мене ломить коліна на дощ, але…

– А де тато? – спитала я, намагаючись приховати тривогу, щоб не лякати дівчат. Схоже наступний раунд протистояння я просто фізично не витримаю, але мені потрібно було знати, де противник.

– Він пішов, – відповіла Оленка просто, знизавши плечима.

– Грюкнув дверима, – додала Віка. Її голос був наповнений прихованою образою. Вона не говорила вголос те, що знала, але погляд видавав все: вона розуміла, що між нами щось змінилося.

В п’ятнадцять світ вже не може приховати свої темні сторони, на які не надто звертаєш увагу, коли тобі лише сім.

Віка не знала свого батька, він пішов, коли вона ще була немовлям. Злякався труднощів, не хотів змінювати власний легковажний образ життя та ставати батьком. Ми не планували дитини, весілля також. Але Віка сталась, мені було сімнадцять.

Розлучення з першим чоловіком було швидким і безболісним. Він так само легко зник з наших життів, як і увійшов в них.

А от Сашко з’явився саме вчасно, коли моя дитина почала відчувати свою інакшість, бо росла у неповноцінній родині.

«Що ти наробив, Сашо? Що ти наробив?» – крутилось у мене в голові.

Чоловік не тільки завоював мою довіру, пробрався під шкіру, поселився у серці, Віка називала його батьком, прийняла, полюбила… А тепер і я, як виявилось, Саші вже не потрібна, і доньки мої.

Я обняла їх обох, боялася, що цей момент теж вислизне з моїх рук, як і усе інше.

Мої дівчатка були тим, заради чого я трималася, і нічого, навіть рак, не могло зламати мене настільки, щоб я свідомо відмовилась з ними бути.

– Все буде добре, – прошепотіла я, більше переконуючи себе, ніж їх. – Все з нами буде добре, чуєте? Ми впораємося.

Зараз я трималась за дітей, як за промінчик світла у темряві, а вісім місяців назад все також розпочалось з дитини…

Ми з Сашком лежали в ліжку, був вечір суботи, чи п’ятниці, а може, вівторок. Мені було тепло і затишно поруч з ним, дівчата вже позасинали.

– Як гадаєш я вже настарався на третю дитини, чи треба ще один захід? – прошепотів він мені у волосся, пестячи плечі.

– Що? – не зрозуміла я. – Ти про що зараз?

– Дуже хочу ще одну дитинку від тебе, Анютка. Хлопчика, чи дівчинку, – усміхнувся чоловік. – Мені здається вже час. Ти як думаєш?

Я не думала, у мене досі пурхали метелики в животі поруч з Сашком.

– Було б добре.

– Справді хочеш?

– З тобою я хочу все, – зізналась я коханому. – Віриш?

– І я, Анюто, і я, – запевнив він мене.