РОЗДІЛ 1

Білизна в нашому подружньому ліжку була зім’ята, кімната пахла парфумами іншої жінки та сексом.

Коханка вже пішла, але її присутність відчувалась у всьому. Поки мій любий чоловік приймав душ, мене знудило.

Не від гидливості, що Сашко ось так паскудно привів її до нас додому та розклав на ліжку. На тій білизні, яку я сама нам обирала. Ні.

Від відчаю, що це була крапка між нами.

Я більше не мала сил блукати серед тіней його зрад, холодності та відчуженості. Це був кінець: нашому шлюбу, нашому коханню, всьому.

– О, Аню, – чоловік вийшов з ванної кімнати і навіть сіпнувся від несподіванки, побачивши мене. Мабуть, налякала. Я тепер виглядала так, що сама зайвий раз боялась дивитись в люстерко. – Ти вже вдома?

– Так, – прошелестів якийсь чужий мені голос: тихий, невпевнений, наче відлуння справжньої мене, яку я загубила. – А ти? Звільнився сьогодні раніше?

Він почав одягатися, взагалі намагався на мене не дивитися: чи то соромно було, чи то гидко.

– Вирішив все з постачальниками та поїхав додому, відпочивати теж треба, так?

«Відпочивати у обіймах іншої жінки», – це залишилось несказаним, повисло у повітрі грозовими хмарами.

Я сіла у крісло, ноги тремтіли – от-от перестануть тримати. Сил залишилось тільки, щоб дихати: нерівно, хрипко, але потрібно було зібратися та розпочати цю важку розмову. Розмову, яка покладе всьому край.

– Так. Їсти будеш?

– Я сам собі щось приготую, не турбуйся.

– Добре.

– Дівчата ще в школі? – запитав чоловік, наче мовчання між нами обов’язково потрібно було заповнити словами, бо воно стало колючим та неприємним.

– Сашо, в тебе є інша жінка? – розпач, який мене охоплював при цій думці, було важко описати словами.

Ось, я це сказала. Бомба розірвалась, але ми залишались живими.

Скаліченими, та живими.

– Так, – мій чоловік навіть не зашарівся.

Я вже давно помітила, що він віддалився від мене. Але придумувала всілякі виправдання, закривала очі, не хотіла приймати гірку реальність.

Хіба той Сашко, який таскав мені тюльпани колись та видерся по трубі на другий поверх, аби тільки побачити новонароджену донечку через вікно, бо в пологовий не пускали, міг зраджувати? Хіба він міг зраджувати мені саме тоді, коли я найбільше потребувала допомоги, аби побороти цю кляту страшну хворобу?

Хіба він міг?!

Як виявилось, він не тільки міг, він це робив.

– Чому це мала бути моя найкраща подруга? Як так, Сашо?

Я бачила їхнє листування в телефоні. І хоч факти говорили самі за себе, та вірити мені все одно не хотілося.

– Ось так. Я кохаю її.

Він її кохає. А мене? Серце розривалося від болю, я вже навіть не стримувала сліз, але вони Сашу не проймали. Він так і не зупиняв на мені погляд, не дивився, наче хотів вдати, що мене не існує.

Але я була. Я ЩЕ БУЛА.

– А як же наші діти?

Чоловік скривився, мов одне нагадування про дівчаток його дратувало.

– Старша взагалі не моя, не плутай. А молодша… Вона ще нічого не розуміє. Я її кидати не збираюсь.

Не збирається, але покине, я вже це знала. Як і те, що всі мої питання були зараз безглуздими, нікчемними, дурними, але в собі я їх теж тримати не могла. Вони проривались зсередини разом з відчаєм і болем.

– А я?

– Чого ти хочеш від мене, Аню? – наче звір вишкірився Сашко. – Я нормальний мужик! А ти взагалі не жінка вже, так… бракована.

Я підтиснула губи.

Його слова били різко та сильно, провертали ніж у вже відкритій рані. Я була бракованою, вже недожінка, хвора, розбита, загублена. Рак стиснув мене у свої безжальні лещата і ніяк не хотів відпускати: сил борсатись залишалось все менше.

Родина завжди була моєю тихою гаванню, я туди вкладала душу, я там була вся: у чоловікові, у дітях, у нашому будинку. І коли мені знадобилось черпати сили з цього джерела, аби видужати, все зруйнувалось.

Дві найближчі мені людини виявились зрадниками. Вони вже мене поховали та продовжували насолоджуватись життям. Разом.

Але ж я ще була. Я ЩЕ БУЛА.

Тому… якого дідька?!

– Пішов геть.

– Що? – розгубився мій чоловік.

– Забирайся геть з мого будинку!

Сашко наблизився так різко, що в мене голова замакітрилась. Він схопив мене за руку та змусив рвучко піднятися на ноги.

– Ти не забула, що це і мій будинок?

– Це будинок моїх батьків!

Він хижо посміхнувся.

– Я нікуди не збираюся йти. Спробуєш мене вигнати, чи забракне тупості?

– Та як ти смієш взагалі?

Я дивилась на власного чоловіка і не впізнавала його. Цей будинок відійшов мені в спадщину від батьків, після смерті матері, тато придбав однокімнатну квартиру, де доволі скоро йому компанію склала нова жінка. Анжела так ніколи і не стала мені мамою, залишилась мачухою з якою ми досі не особливо ладнали.