Епілог

Мевіл йшов брукованою вулицею, розглядаючи багатоповерхові будівлі, яких ще два роки тому тут не було. Урядовий квартал доповнився кількома новими відомствами і вулицями тепер бігало набагато більше клерків. Паничі та панночки неспішно прогулювались між екзотичними деревами, сиділи на берегу озера та, сміючись, вказували на лебедів, що випливли з-під моста. Кілька хлопців, років десяти, ганялись з сачками за метеликом і один з них впав у воду, розполохавши сплячих качок.

Палац першого з поміж рівних абсолютно не змінився, хіба, можливо, додалося кілька дерев, а ближче до огорожі з’явився новий невеличкий фонтан. Запримітивши Мевіла, один з вартових ввічливо попросив його відійти подалі, пояснивши, що інакше його можуть збити кінні гінці або ж обоз. Тому звідти він перейшов до вулиці, яка проходила обабіч будинку питань – триповерхової кам’яної споруди, що на думку багатьох жителів звичайних міст, могла функціонувати лише як оборонна фортеця.

Навіть коли Мевіл покинув центральний район міста – все навкруги лишалось таким же доглянутим та величним. А головне, тут, як і у всьому місті, грайливо переливались холодні промені ілюзорного сонця, що давало людям надію та зайву нагоду посміхнутися, не дивлячись на ту важку та виснажливу працю, яку їм доводилось виконувати. Життя в Сіндраїлі коштувало дорого.

В основному через високу чорну вежу, яка здаватиметься далекою спорудою на краю міста де б ти не знаходився. Нечисленні чаклуни, які залишились у цьому проклятому світі, день і ніч тримають магічні бар’єри, що не пропускають усередину темряву. Небо вони давно втратили, тому ця ясна прозорість з жовтогарячим світилом – звичайна ілюзія. Проте, схоже, втрати не закінчуються на небі, оскільки в найвіддаленіших районах вже кілька років фіксують випадки божевілля.

Мевіл увійшов до заповненої таверни «Жарптиця», дав величезному вишибалі приблизний опис священника і той вказав йому на самісінький центр зали. Тут було страшенно спекотно, а музики рвали голос, не піклуючись про такі дрібниці, як такт та ноти. Кельнер на ходу взяв у відступника замовлення та зник за натовпом, що спостерігав за кулачним боєм. Регіт, схвалення, обурення та безліч інших звуків складали ідеальну какофонію, що робила будь-яку розмову приватною, навіть якщо сидіти у самому центрі зали.

– Мевіл, так же, здається? – зіщулившись запитав священник.

Його очі не повнились тою хитрістю, що у першу зустріч. Тепер у них читалася сильна втома. Схоже, подумалось Мевілу, шановному інквізитору зовсім не давали відпочивати. Відступник сів на стілець навпроти та, виставивши лікті на стіл, нахилився уперед, аби йому не доводилось надривати горлянку.

– Як там починалось? – усміхнувся він. – Здається, «завалився священник у шинок» чи «зайшов у таверну»? Не пам’ятаєте, отче?

– Не грай з вогнем, шмаркачу, – процідив він, насупившись. – Мало того, що змусив мене чекати у цьому розсаднику довбограїв, так ще не встиг прийти, а вже випробовуєш моє терпіння.

– Бо я купив його, – насмішкувато відповів Мевіл.

Він розв’язав капшук, дістав звідти інкрустований кривавив рубіном перстень та, накривши його долонею, посунув столом, зупинившись, приблизно на середині, а тоді підійняв вказівний та середній пальці так, щоб священник міг побачити що там.

– Як збираюсь купити й багато іншого, – продовжив відступник.

– Що? – процідив Ґарфієль – Тебе вже не влаштовують ті умови? На вісімсот левів можна купити ціле село! А сувій з рунами на меч? Ти хоч розумієш, який це був ризик? Я вважаю, що дав цьому персню відповідну ціну, – кутики його губ опустились, а очі наповнились гнівом.

Мевіл помітив, що інквізитор занервував. Той не міг знати, що такого задумав відступник і не міг дізнатися цього за допомогою розжареного заліза чи пальцеломів, тому, певне, відчував загрозу, а можливо й страх. Йому б дуже хотілось, аби священник боявся, трясся від жаху, а потім все життя заглядав за спину. І він вже знав як досягти хоча б половину цього.

– Цей перстень – ключ до трону в Банат Залєже, про це б здогадався навіть повний бовдур. Цей перстень – це вплив, це тихий шепіт на вухо головному мерзотнику у золотому каптурі. Тож він коштує набагато більше, – зіщулившись, Мевіл нахилився до інквізитора ще ближче, – проте мова йде не про золото.

– А про що тоді? – сухо прохрипів Ґарфієль. Він висушив кружку вина, прочистив горло і, взявши себе у руки, випрямився так, щоб можна було дивитися на відступника знизу верх. – Давай, здивуй мене.

– Знаєш, такі як ти, давно викорінили з мене поняття «дім». Давно не відчував затишку там, де мені доводиться ночувати.

– Так і мусить бути зі зрадниками, – перебив його інквізитор.

– Безперечно, – усміхнувся Мевіл. – Але це ж стосується незручних зрадників, так? Якщо зрадник готовий допомогти тобі стати одною з найвпливовіших людей світу, то до такого можна звернутися. Або, звичайно, прибрати.

– Бачу, допомога Церкві, приносить  тобі неабияке задоволення, – в’їдливо зауважив Ґарфієль, – та я все ще не почув ціни. Мій час, знаєш, також коштує чимало.

– Мені потрібне місце, де я зможу почуватися у відносній безпеці. Місце, де інквізитори навіть, піймавши мене, забудуть про моє існування, розумієш? Таке собі локальне помилування, – інквізитор почервонів та відкрив рота, щоб заперечити, проте Мевіл не дав йому заговорити, – і це ще не все, отче. Я хочу гарантій, хочу бути впевненим, що ми збережемо один одному життя, тому пропоную новий пакт.