Король перехрестя

Коло замкнулось і продовжилось новим витком. Волосинка, яка відділяла його від смерті, витримала чергове випробування. На загоювання ран пішов цілий місяць, але тепер він міг продовжувати свій шлях без затримок. Дорога з Тамна Шума відрізнялася від дороги з Альруна чи Мінтоса, однак всі вони так чи інакше ведуть до нових ран та нових випробувань.

Він дав другий шанс Вітану, а той, своєю чергою, дав його Мевілу. Проте їм все одно було незручно один з одним, тому між ними так і не відбулося дружби. Зокрема, тому що цього не хотів сам Мевіл. Тож як тільки з’явилась змога, він зник з міста без жодних попереджень, подумавши, що зайва сентиментальність зробить спогади про цей час ще більш незручними.

Оминувши основний тракт, він побрів засніженою долиною, звідки перейшов до нескінченної смуги лісу, що тягнулася аж до краю континенту. Змерзлі гілки тріскались під ногами, голі дерева безшумно терпіли люті напади холодного вітру, а небо, як зазвичай, було монотонно сірим. Ця однотипність час від часу розбавлялася слідами дрібних тварин, переспівом рідкісних птахів та вереском оленів.

День проходив за нескінченним потоком думок, які в основному стосувались недавнього подиху смерті. В голові знову і знову виникало те саме питання: «скільки ще шансів я отримаю, перш ніж зляжу у землю?». Від колишнього церковника його врятувала магія, від істот темряви в маєтку єрлаута – вдалий збіг обставин, від мисливців в Альруні – Анрі, а від вогнища у перші дні відступництва – його наставниця. І це лише мала частка того везіння, яке згадувалося в першу чергу. Однак він розумів, що колись воно таки закінчиться. Особливо коли Церква розв’яже проблему прокляття священного міста і вулицями Союзу знову будуть бродити десятки інквізиторів. А тоді знову доведеться тікати, мерзнути в лісах і їсти що доведеться, у надії, що ця їжа не стане останньою.

Він не любив подорожувати наодинці саме через це. Багато вільного часу змушує задумуватися про різне, від чого на душі, зазвичай, стає вельми неприємно. Майбутнє, навіть якщо йому вдасться досягти в Сіндраїлі усього задуманого, не вималювалося у щось гарне та обнадійливе. Він не зможе залишитися у місті, оскільки проблеми завжди наздоганяють його. Про дружбу з Анрі теж доведеться забути, оскільки дружба з ним небезпечна для здоров’я. До того ж у нього з’явилася нова проблема, вирішення якої, швидше за все неможливе.

За останні два тижні йому нарешті піддався текст про сутність мечів та магію. З тексту виходить, що коли людину перековують в меча, її енергетичні канали розширюються і заповнюються священною магією. Вона дозволяє мечам рухатися швидше, посилює реакцію та силу і, власне, дозволяє користуватися священними знаками. Меч здатен регенерувати священну магію, хоч робить це повільніше, ніж при відновленні через церковний вівтар, а мітка раба, яку залишають при перековуванні, стримує почуття, емоції, та, найголовніше, перекриває джерело істинної магії, щоб та не перемішувалася зі священною.

В тексті зокрема описується чому на мечів стали накладати рабську мітку. Навіть без неї магія в мечах була такою слабкою, що при всьому бажанні вони не могли нею скористатися. Однак виявилось, що ті, у кого до неї є природний хист та нею користується, випалював тим самим священне джерело. Воно формує сутність меча, тож ті, хто не встигав відновитися біля вівтаря, слабли та помирали. Мевіл знав, що слабне, так само як знав, що користується магією абсолютно несвідомо. Тож виходить, що він стояв на шляху самознищення.

Та історія, яку він читав в Тамна Шума, про першого відступника, розповідала, що він вбачав порятунок у знятті прокляття. Мовляв, насправді чистої магії давно вже не існує і вся вона перемішана пітьмою, через що священна сутність меча не витримувала та згасала. У цьому була певна логіка, та раз це не вдалося одному відступнику, то навряд вдасться іншому.

Мевіл колись бував у фортеці відступників. Там у них є ручний священник та вівтар, в якому можна поповнювати священне джерело, однак йому не хотілось від когось залежати. Тільки питання часу, коли Церква набереться сміливості та сили, аби знищити всіх відступників разом. Тож цей варіант лишався лише на самий крайній випадок.

Після двотижневого блукання лісом, Мевіл нарешті вийшов на тракт, який веде до Сіндраїла. На засніженій дорозі виднілися сліди від каравану, а також продукти життєдіяльності в’ючних тварин. Тому, щоб не чистити чоботи, він йшов обабіч, подумки вертаючись до своїх проблем.

Історія першого відступника здавалась би йому звичайною вигадкою, якби не зустріч з древнім янголом. Можливо, подумалось йому, варто знову його віднайти, та розпитати про все детальніше. Хоча думка про зняття тисячолітнього прокляття звучала досить абсурдно. Так, якби воно раптом зникло, то всім в один момент стало б байдуже до якогось там відступника, а ще, гмикнув він, по небу літали б білі коні, а з бочок зі скислим вином лилась веселка і все таке інше.

З думок його вирвав далекий відчайдушний крик. Той лунав десь з глибини лісу, що певною мірою насторожувало. Існує багато істот, які вміють імітувати людську мову, ба навіть подобу та поведінку. Тому з дороги він йшов з осторогою, тримаючи клинок напоготові. Спочатку він думав просто піти далі, однак згадав, що вдячні люди зазвичай відплачують своїм рятівникам. А чи це злодій, якого залишили тут на з’їдання істотам пітьми, чи може заблукалий хлопчина – не так важливо. Хоча він навіть трохи сподівався, що це якийсь людиноподібний монстр, з таких завжди знайдеться що взяти для міських алхімків. Тим паче, що в Сіндраїлі є безліч чаклунів, які готові платити за будь-яку мерзоту.