Другий шанс: Муля

Мевіл не був певен щодо того чи правда муля прив’язана до якогось циклу, а тому майже не спав, охороняючи сон останнього наймача. Перші дві ночі він намагався далі займатися перекладом книги про забуті знаки, але хоч відступнику таки вдалося розширити свій бойовий арсенал, розділ про магію та секрети сутності меча йому все так само не піддавався. Тому наступні ночі він проводив за іншими краденими книжками, зупинившись, зрештою, на одній з інтерпретації легенди-страшилки про першого відступника.  Зважаючи на холод, щемлячий біль та сильну втому від підготовки вдень – це єдине, що змушувало його усміхатись.

Вдень він займався ранами, тренувався з мечем та готував місце бою. Цим місцем він вирішив обрати плаский сірий клаптик землі біля згорілої «Три дороги», оскільки вона була досить далеко від людяних місць, а Вітан міг сховатися серед уламків. До того ж для мулі згарище має певний символізм і тут вона буде почуватися більш безпечно ніж деінде, а зайва самовпевненість, як правило, змушує припускатись помилок.

Знайшовши потрібні фарби, на третій день приготувань, Мевіл розмалював цей сірий клаптик захисними сигілами, які поглинають магію. Затим додавав нових деталей, посилюючи коло та спробував вплести у нього руну останнього шансу. Коли він ще навчався, юним мечам розповідали про можливість затримати у захисному колі будь-яке живе створіння. Розірвати таке коло можна лиш смертю одного з супротивників. До цього моменту у нього не було потреби у подібному, однак якщо це не просто побрехеньки, аби безвольний меч точно склав голову за інтереси Церкви, то якщо заманити монстра досередини, за безпеку Вітана можна було б не хвилюватися. І як би він ненавидів зиму та сніг, щільна біла ковдра добре приховувала його задум.

Підігнувши ноги під себе, він сидів у центр кола та знову й знову прокручував в голові все те, що мав і де його можна було взяти у разі потреби. Хоча відступник сподівався, що приготованих хитрощів цілком вистачить і монстр ослабне достатньо, аби вистачило простого клинка. Нитки по периметру засипало снігом, так що побачити їх було неможливо. Мішечок з тертим сріблом висів на поясі, а вузлик виглядав таким же ненадійним, яким і мав бути. Місцевий священник був занадто п’яним, аби поцікавитися особою Мевіла, або ж тому просто було начхати, тож відступник мав у арсеналі кілька хитрощів, що додавали йому шансів у бійці.

Мевіл зловив себе на думці, що, певне, вперше за довгий час готується прийняти бій на своїх умовах. Його повільний подих гнав уперед ледь помітні клубки пару, що на мить відганяли від обличчя дрібні сніжинки. Час від часу підіймався стрімкий вітер, який проникав крізь одяг та пронизував до самих кісток. Проте Мевіл не зважав на це. Так само, як і на легке оніміння на кінчиках пальців чи каркання далекої ворони. Раптове відчуття спокою відкрило вузеньке русло, яке втікало в бездонний чорний океан самотності та страху. Чорна пустка шуміла, наче тисячі вуликів. Вода забурлила, задушливе тепло почало стрімко витісняти байдужий холод, а в повітря підійнялась імла. Десь далеко з’явились обриси тонкої постаті, що неспішно та граційно крокувала прямо до нього. Її сила вихорилася навколо, наче торнадо, відштовхуючи воду. Це заворожувало та водночас жахало, тому, піддавшись інстинкту, він розвернувся й спробував побігти геть. Ноги спочатку не слухались, втім, зрештою, йому вдалося вийти на берег струмка й відкрити очі.

Вона була вже зовсім близько, тож Мевіл міг її роздивитись. Худорлява блідолиця дівчина була одягнута у синю сукню, яка підкреслювала її привабливий стан. Обличчя Арішки було абсолютно байдужим, наче ні холод, ні майбутнє вбивство зовсім не обтяжувало дівчину. І, якщо зовнішнє вона нічим не відрізнялась від пересічної людини, саме це підкреслювало в ній нелюдську сутність. Коли до Мевіла їй лишалось кількадесят кроків, Арішка зупинилась і ледь відхилила голову у бік. Її каштанове волосся захиталося під поривом вітру, сукня затріпотіла дрібними хвилями, поки холодні сірі очі вивчали постать відступника. Після цієї миті затримки, вона закрокувала знову, але тепер набагато повільніше.

– Де Вітан? – її байдужий голос прозвучав так, наче вона говорила йому прямо у вухо.

– Тут тільки я, – підвівшись, відповів Мевіл. Він не підвищував голос, оскільки вважав, що муля й так його почує.

– Ми обидва знаємо, що інакше я б сюди не прийшла. Тож де він?

– Це такий секрет, який можна сказати лише на вушко, – криво усміхнувся він. – А там, хтозна, може я зацікавлю тебе набагато більше.

– Тобі не приховати свою малодушність за дурними жартиками, – одна її брова сіпнулась, а кутик губ набув ледь помітного презирливого вигину.

– За своє життя не боїться лише той, хто його вже втратив, – стенув він плечима.

– Ні, – хитнула вона головою й зупинилась, ставши неподалік від кола сигілів, – воно стає набагато ціннішим. Саме тому я зберегла його тобі. Невже воно тобі непотрібне?

– Потрібне, – Мевіл ввіткнув меча перед собою і склав руки на його ефесі, – так само, як Вітану.

– Схоже, ти, як і всі люди, не користуєшся подарованим шансом, – хитнувши головою, вона продовжила йти.

– Теж саме можу сказати й про тебе, – почувши це, дівчина знову спинилась. – Переродившись, ти могла почати нове життя у новому місті, але вирішила розквитатися зі своїми кривдниками. Зрозумій, – одразу ж продовжив Мевіл, – я нічого не маю проти, але тоді давай хоча б без лицемірних промов.

– А ти думаєш я не хотіла ним скористатися? – випалила вона. – Я отримала другий шанс і вирішила подарувати його іншим. Я думала, після того, що сталося вони схаменуться, теж почнуть нове життя. Але, залишившись без покарання, вони стали тільки гіршими. Зрештою, я зрозуміла, що другий шанс мені дали саме для того, щоб виправити помилку їхнього існування. Лише Ґєдо серед них не заслуговував смерті. У ту ніч він заплатив за випивку й просто пішов. Але йому не вистачило клепки відступитись, коли було потрібно, прямо як тобі зараз.