Другий шанс: останній наймач

З глибокого сну його вирвав несамовитий крик. Мевіл зірвався на ноги, схопив меч і вилетів у коридор. Серце застукотіло, як навіжене. Страх вирував у ньому не лише через раптовість, а й тому, що в повітрі відчувалась сильна концентрація магії. Почувся ще один крик і він побіг на звук углиб довгого коридору. Не задумуючись вибив двері плечем та, вже приготувавши знак, увірвався до середини.

Тут було кілька ліжок, шафа, устелена очеретом підлога й інші цілком звичні деталі будь-якої кімнати. Світло з коридору майже не проникало, але не потрібно було мати котячий зір, аби помітити тонкий темний силует, що стояв над купкою чогось неясного. Силует озирнувся прямо на нього й, відчувши небезпеку, Мевіл скористався нещодавно вивченим священним віялом. Різкий спалах вирвався з руки й швидкою хвилею понісся уперед, наче охоплена вогнем стріла.

За ту мить, поки сяйво долинуло до стіни й розвіялось, Мевіл побачив гармидер, розбризкану усюди кров, два понівечені тіла, одне з яких все ще здригалось і каштановолосу дівчину у заплямованій синій сукні, що стояла над останнім. Вона була спантеличеною і здавалась наляканою не менше за відступника. Коли кімната знову занурилась у пітьму – ще якусь секунду-дві панувала повна тиша. А за тим дівчина різко відчинила ставні й вистрибнула у вікно.

– От паскудство, – гаркнув відступник.

Він підбіг до вікна, подивився униз і знову вилаявся. Висота сягала чотирьох його зростів і падіння з неї видавалося йому досить болісним. Тому натомість Мевіл перемахнув на дах сусіднього будинку, балансуючи руками, пробігся по краю й стрибнув на вкритий соломою дах дерев’яної хатинки, звідки одразу ж спустився на землю.

Силует дівчини все ще залишався в полі його зору і він помчався уперед зі всією швидкістю на яку був здатен. В якийсь момент, або під час стрибків, або бігу у нього розійшлися шви і бік почав неприємно пекти. Втім Мевіл продовжував гнатися за чудовиськом, продираючись вузькими вуличками крізь непроглядну пітьму. Дорогою йому зустрівся патруль, який швидко прямував у сторону замку і, ні на мить не спиняючись, він закликав їх приєднатися до погоні. Проте солдати явно за ним не поспішали, оскільки ззаду не лунало жодного шуму. Чого не сказати про шлях попереду: монстр скидав діжки, перекривав вулицю возами й  інколи пробував скористатися магією. Однак з якоїсь причини у неї не виходило і замість того, щоб прийняти бій і пошматувати відступника так само, як інших – вона тікала. І зрештою, коли вони вже покинули місто, їй це вдалося. Зупинившись на схилі, який веде до річки, Мевіл втратив її слід. Задихаючись після тривалої погоні, він напився, посидів якийсь час на березі, а затим неспішно побрів назад до міста.

Ще двоє мертві. Двома замовниками менше, так само як і двома гаманцями. Проте третій можливо ще живий, а значить вона точно по нього повернеться. Тільки б знати коли це відбудеться, не може ж він щосекундно бути поруч. Тим паче таку небезпечну тварюку явно не здолаєш звичайною силою. Ці думки не полишали його усю дорогу до заїжджого двору, де вже зібралася чимала юрба вартових.

– Заїжджий двір зараз закритий, – втомлено пробурмотів старигань у явно завеликій на нього бригантині.

– Я постоялець.

– «Золотий місяць» наразі закритий, – монотонно повторив він.

– Не стовбич тут, – сказав його худорлявий товариш, якому б Мевіл не дав би більше шістнадцяти, – зайди краще в якийсь шинок, випий, посидь там до ранку, а потім повернешся.

– Я найманець, який займається чудовиськом.

– Ну так йди і займайся ним, кажуть, воно побігло до східної частини міста.

Мевіл потер очі пучками пальців і відчув, що йому починає вриватися терпець.

– То це воно тебе так? – хлопець вказав на закривавлений бік відступника, а затим раптово вирівнявся у стійці. – Доброї ночі, докторе Фарель.

Мевіл обернувся і зустрівся поглядом зі зблідлим хірургом. Він відкрив рота, щоб щось відповісти, але слова застрягли у нього в роті. Ще мить і лікар, здавалось, втратить свідомість.

– Докторе, – кволо усміхнувшись, ґречно промовив відступник, – вас напевне прислали оглянути тіла, не проти якщо я складу вам компанію?

– Ні, – глитнувши, тихо відповів він, – пропустіть його.

Вартові слухняно розступилися і вони увійшли всередину. В залі було повно людей. Всі вони обговорювали нещодавні події, заливаючись доброю порцією алкоголю. Власник заїжджого двору гучно сперечався з втомленим чоловіком у сірому дублеті. Рудий хлопчина-кельнер спіткнувся об власну ногу і подався вперед, випустивши з рук підніс з випивкою. Отримавши хвилинний перепочинок, чоловік у дублеті роззирнувся й мляво махнув хірургу. Той відповів коротким кивком і швидкими кроками підійнявся на другий поверх. Мевіл не відставав, тому, здавалось, лікар пришвидшувався спеціально, аби їхнє перебування разом скоріше закінчилося.

Біля кімнати стояло двоє вартових з відрізками тканини на обличчі. Вони лише хитнули головою на знак вітання та відчинили двері всередину. Кілька тьмяних ламп на підлозі відкидали довгі тіні, які довершували жахливу картину навколо: до вже знайомого Мевілу гармидеру, крові та двох понівечених тіл додалися сліди від підкованих чобіт, калюжі блювотиння та жахливий запах.

Доктор Фврель бурмотів щось нерозбірливе собі під ніс. Він підійшов до найближчого вартового, присів біля нього навпочіпки й кілька секунд уважно розглядав.