Другий шанс: і знову питання

Аби не наражати себе на ризик і зайві питання від варти, Мевіл обійшов стіни міста та побрів дорогою уздовж вузенької річки, що вела до водяного млина. Звичайно, не кожен мірошник торгує краденими речами, але він не сумнівався, що цей саме з таких. Містечко між землями Церковного Союзу та диким сходом просто таки ідеальне для цієї справи.

Сивочолий чоловік не приховував своєї бентеги, оглядаючи Мевіла. Він і сам розумів, що виглядає, як людина, яка приносить за собою хвіст із проблем. Однак два закривавлених капшуки відкрили йому вміст скриньки на другому поверсі будиночка при млині. Там лежало багато цікавих речей, але найбільше відступника цікавив одяг.

Звичне котарді довелося змінити на коричневий дублет зі шкіряною підкладкою. Дивлячись на себе в маленьке забрьохане люстерко він не надто був задоволений побаченим, але зрештою визнав, що котарді – негодящий для зими одяг. Також йому підійшла пара синіх кальсонів поверх яких він одягнув новенькі чорні сукняні штани. Тепер, принаймні, він мав пристойний вигляд, хоча й не зовсім у своєму смаку. Залишалось тільки не залити одяг власною кров’ю.

У цьому зголосилась допомогти, звичайно за додаткову платню, дочка мірошника. Вона наклала шов на постраждалий бік відступника, обробила рану на плечі та промила усі його подряпини. Втім, він все одно виглядав так, ніби йому щойно пробіглися по пиці.

Тепер, готовий продовжувати своє розслідування, Мевіл подався назад до міста. Дорогою до борделю «Трояндові ночі» він заскочив до коваля й купив у нього кількадесят металевих кілець, які задумав з часом нашити на дублет для кращого захисту. Після зайшов до шинку, випив там кружку пива та перекусив свинячими реберцями. Крокуючи вверх по схилу, йому хотілося ще десь посидіти, але інших справ більше не зосталось. Тому, зціпивши зуби, довелося йти та терпіти тупий біль у боці.

Вже потроху вечоріло, відтак у «Трояндовій ночі» було людно. Стіни у червоних тонах прикрашалися багатими тканинами з нашитими на них трояндами. Ці ж квіти стояли у численних вазах з каламутною водою. М’які килими та тепло, що линуло з розпеченого вугілля у каміні, лягали на тіло приємним відчуттям затишку. Проте з запахами у цьому сенсі все було не так витончено. Аромат квітів, який розвіювався приміщенням з кадильниці, перемішався зі смородом поту, мускусу та дешевої випивки. Сміх, ревіння та незугарна гра лютниста, якщо когось і налаштовували на веселий настрій, то цього точно не можна було сказати про Мевіла.

Відступник знайшов поглядом сивоволосу даму у фіолетовій сукні, на плечах якої лежав шарф з лисячої шкіри та поправив на собі весь одяг. Ця дама, безсумнівно, якщо не була тут головною, то точно мала знати про всіх тутешніх трудівниць. Він підійшов до стійки, попросив налити два келихи якогось близько до дорогого вина та підсунув один з них до жінки.

– Прийміть мій щирий комплемент, пані, – ґречно промовив Мевіл

Вона споглядала за тим, як охоронець викидає зарозумілого пиятика, що дозволив собі лишнього. За тим, як худорлявий хлопчина годує рудоволосу дівчину виноградом, посміхнулась, і перевела погляд на Мевіла. Її обличчя враз прийняло презирливу гримасу. Втім вона змусила себе підійняти один кутик губ, аби відповісти відступнику.

– Хлопче, – жінка звідкись дістала люльку і прикурила її свічкою, – я давно вже не в смаку молодих жеребців. А мене, – вона випустила кільце сизого диму та скривила губи, – відверто кажучи, не цікавлять розквашені носи.

– Тоді виходить наші смаки збігаються, – пані питально підійняла брову і Мевіл зрозумів, що жарт не вдався. Він прокашлявся, частково від ніяковості, а частково від нової порції диму, – Я маю до пані кілька питань, які стосуються…

– Ні, – махнула вона рукою, – я не хочу, аби мене хтось побачив поряд з таким, – кутики її губ опустилися так низько, що Мевілу це нагадало посмішку навпаки, – як ти. Може хтось з моїх дівчат погодиться провести з тобою час.

Жінка випустила ще одне кільце диму, підвелась зі всією можливою елегантністю, та пройшла у кімнату, яка була завішана червоно-жовтими шторами. Після того, як вона зникла, у повітрі ще довго витав солодкуватий запах сизого димку, від якого паморочилось в голові. Мевіл якийсь час сидів у тій самій позі, попиваючи вино та споглядаючи за тим, що відбувалось у залі. Зрештою, не знайшовши поглядом жодної незайнятої дівчини, він повернувся до стійки і перехилив келих, який купував для власниці.

– Серце пані Альжин вже занадто черстве для залицянь, – почувся насмішкуватий голос.

Мевіл обернувся праворуч і побачив на високому стільці брюнетку у чорній сукні. Її пухкі губи застигли в доброзичливій усмішці, яка здалася йому доволі милою. Одяг та прикраси підкреслювали привабливі риси її тонкого стану. Все ж таки у залі знайшлася незайнята дівчина. Залишалось тільки дізнатися, чи володіє вона потрібною інформацією. За мить Мевіл зрозумів, що занадто занурився у думки і кілька разів кліпнув, фокусуючись на панянці.

– А моє поки що до цього відкрите, – вона говорила повільно, наче роз’яснювала недалекій людині очевидні речі, після чого притулила розгорнуту долоню до кутика губ і додала, – це так, невелика підказочка.

Мевіл прокашлявся від ніяковості й замовив ще два келихи. Два срібняки перейшли у руки шинкаря, а келих – до дівчини.

– Дякую, – сказала вона і зробила маленький ковток, ледь намочивши губи. – Мені подобаються щедрі чоловіки. А ще я люблю загадки. От, наприклад, – дівчина прицмокнула і подивилась кудись вгору, – чи став би чоловік, якого найняли вбити якусь бридоту, витрачати гроші на випивку і шльондр.