Другий шанс Неочікувані наслідки

Почувши, як за лікарем закриваються вхідні двері. Мевіл відкрив клунок і дістав звідти зелений флакон з екстрактом кропиви. Далі підійшов до вартовця, спустив білу тканину і склав пальці у знак. Пучки середнього та вказівного пальців раптом вкрились ледь помітними іскорками, які щомиті ставали об’ємнішими та яскравішими. Коли іскри почали давати достатньо тепла, відступник направив у знак більше зусиль, щоб іскри трохи підійнялись та не обпекли йому пальці. А тоді підставив під два жовто-білих вогники флакон. Який би не був талант у меча, а розжарити іскри до температури вогню у нього не вийде, тому Мевілу довелось довго чекати, поки з зеленої склянки злетів ледь помітний хвостик диму.

Він покрутив флакон навколо тіла, проте довгий час нічого не відбувалось. Лише одна павутинка диму прийняла ледь помітний небесний відтінок. Хоча, цілком можливо, так могло здатися через гру світла або бажання хоча б якогось ефекту. Відвар з омели теж нічого не виявив. Зрозумівши, що тіло вартового занадто давнішнє для таких експериментів, Мевіл перейшов до тесляра.

Тьмяне світло особливо драматично падало на понівечене та перелякане обличчя чоловіка. Тінь Мевіла нависла над мерцем, наче демонічне лихо. А клубки диму у тінях виглядали подібно темній аурі, наче це лихо поглинає останні краплі сили у й так бездиханної жертви. Коли відвар омели змінився екстрактом кропиви, то дим раптом почав прилипати до ран тесляра, перефарбовуючись у голубий колір. Це означало, що істота, яка їх нанесла, породжена магією, такою ж древньою, як саме життя.

Мевілу давно не траплялися істоти породжені класичною магією, оскільки їхня порожнеча, зазвичай, одразу ж заповнюється темрявою, або їх просто поглинають породження пітьми. Тепер залишалась лише дівчина. Вона була найсвіжішою жертвою, тож могла розповісти про силу істоти. Коли дим щільною ковдрою ліг на горло дівчини та пофарбувався у насичений голубий колір, Мевіл повторно скористався знаком, що створює іскру-піщинку, та потягнувся до її рани. Він мимоволі примружився, знаючи, що очікувати можна будь-чого: відповідного спалаху, звичайнісінького пшику, або ж виплеску енергії, яка відкине його до протилежної стіни – степінь відчутого болю і є мірою сили істоти.

Поки рука обережно пливла до пульсуючого диму, Мевіл відчув, як у голові паморочиться. За мить тьмяне світло кімнати стало ще тьмянішим, а предмети навколо почали крутитись та розпливатись. Його рука зависла, не в змозі продовжувати рух. Він смикався та пручався, змушуючи заціпеніння зникнути, однак зникло лише все навкруги. Все, окрім димку, що розлився бистротечною рікою без видимих берегів.

Йому стало страшно та самотньо. Думки розходилися луною, перекриваючи одна одну, через що не могли сформуватися у щось зрозуміле. Залишалось лише плисти за течією, яка несла його у пахучі води. Пахло ожиною, полуницею та лавандою. Раптовий порив вітру підійняв хвилю, що накрила його з головою, занурюючи у пітьму.

Не дивлячись на те, що щось тягнуло його донизу, Мевіл зумів виплисти на поверхню і раптом опинився у теплій кімнаті. Справа в каміні тріщало кілька широких паль, у руках лежав бокал з темно-червоним вином, яке розходилось дрібними кільцями від його нерівного дихання. Він почувався безпечно та обнадійливо, аж надто, коли дивився на шатенку навпроти. Погляд її холодних сірих очей був повен пристрасті, а тонкі губи звабливо вигиналися при кожному слові. Мевіл безтурботно поглянув на дзеркало, що висіло на стіні навпроти, та побачив там рудоволосу дівчину в синій сукні, яка тримала точнісінько такий самий бокал з вином, як у нього.  А тоді відчув на щоці холодний, проте лагідний, дотик тонкої долоні.

Всередині стало тепліше. Йому захотілося притиснутися до цієї руки, відчути її дотик по всьому тілу та втонути у цій надії. Дівчина ледь нахилилась і хоч до нього мало долинути її дихання – його не було. Проте Мевіла це аж ніяк не хвилювало. Губи шатенки стали ще ближче – залишалось лиш трошки підтягнутися, але вона різко відсахнулась та скривилась у презирливій гримасі. Вона почала шипіти, а її запальний гнів змусив відступника стиснутись від жаху. Та не встиг він опустити голову, як вона обм’якла, а на синю сукню закапала темна кров. В очах знову почало темніти, а тіло коливатися під хвилею туманної ріки. Вона несла його крізь невідомість, аж поки не викинула за бездонний край.

– Трясця ж твоїй матері! – шумно видихнувши, Мевіл смикнувся вперед і вдарився головою об ніжку столу. – І що це було? – тихо запитав він, потираючи чоло, проте жоден з мерців так і не відповів.

Борючись з головним болем, Мевіл прийняв сидяче положення та сперся спиною об стіл. Він потер скроні середніми пальцями та спробував зрозуміти, що тільки що сталося. Ця ріка вже виникала раніше, коли у нього ставалися раптові виплески магії. Та сцена в кімнаті, схоже, була спогадом дівчини, а шатенка саме тою, кого він шукає. Монстр в людській подобі. Монстр, безсумнівно, розумний та небезпечний. На цій думці у скронях запульсувало ще сильніше й Мевіла вирвало.

Віддихавшись, він трохи відсунувся, аби не забруднитися та дістав з клунка бурдюк з вином, щоб перебити гіркий смак у роті. Магія, може й відкривала певні можливості, але поки була настільки нестерпною, що відступнику вже розхотілося її пізнавати. Зараз його просто вирвало, а в наступний раз може схопити удар.

Хоч головний біль раптом відступив, а сильна слабкість стала відчуватись, наче легка втома – він все одно підводився неспішно та обережно. Двері в хатинку різко відчинились, а по підлозі застукали кілька пар підкованих чобіт. Певно, подумалось Мевілу, він пробув тут так довго, що лікар покликав вартових поглянути чи все в порядку.