Другий шанс Нові жертви

Ранок видався напрочуд легким. Мевіл відкрив віконницю, вдихнув холодний аромат свіжості, яку ніс з собою майже зимний вітер, та глянув на струмок, що протікав далеко під схилом. Пташки клубочились під сіро-молочним небом, а поряд пробіг пес, в зубах у якого була свіжа кістка. За ним побігло троє дітей: веселих та безтурботних, наче все це не прокляте.

Він відвернув погляд, повернувся до ліжка і почав одягатися, вертячи цю думку в голові, наче від цього з’явиться якась відповідь. Це відбувалось уже не вперше і, як йому здалося, не в останнє. Проте відповідь так і не з’являлась. Просто комусь давно не вистачило клепки тримати свій гнів при собі й тепер вже тисячу років всі повинні за це розплачуватись. А він повинен роздивлятися понівечені трупи, аби не допустити їхнього поповнення. Втім, а що ще залишається робити?

Мевіл сів за столик у кутку, оскільки там було більше тіней і туди доходило менше розмов. Його гарний слух вловлював окремі фрази, однак він на них не зосереджувався, тому ні разу не усвідомив. Вчорашній хлопець-кельнер приніс вівсянки з подрібненим курячим м’ясом, кусень свіжого хліба та кухоль пива. Ранок знову став для нього напрочуд гарним.

Книга про забуті знаки все ще йому не піддавалась. В тих небагатьох фразах, що йому вдавалось перекласти, було слово «магія» та щось про ріку і береги. Поки це не говорило абсолютно нічого, однак на озброєнні відступника була допитливість та купа часу. Допиваючи другий кухоль, Мевіл відчув на собі чужий погляд. Так буває з кожною людиною: якесь внутрішнє чуття підказує їй, що хтось довго не зводить з неї очей. Вартовці, його наймачі, зиркали на нього, поки не пішли на патрулювання. Тепер їхнє місце займали інші троє чоловіків, чиї погляди не можна було назвати доброзичливими.

Всі троє мали овальні, дещо витягнуті голови, русе волосся та прямі носи, що в купі з блідістю, належало до зовнішності центральних земель Священного Союзу. Звідти людей відправляють до віддалених регіонів, аби головувати. Подібні люди без жодної освіти, досвіду чи хисту стають офіцерами, чиновниками та навіть фіджами.

Мевіл як міг підлатав свій одяг після останньої зустрічі з монстрами, однак в очах цих поважних панів, певне, виглядав голодранцем. Він привітно усміхнувся і махнув їм рукою, на що чоловік по центру поморщив свого величного носа й відвів голову у сторону. Така реакція цілком задовольнила відступника. Він жестом покликав кельнера, вручив йому півтора срібника й неквапом вийшов у місто.

Без зимового плаща було холодно. Його новеньке котарді вже встигло зноситися. Де-не-де просвічувалися маленькі дірочки, які лише візуально закривала нижня сорочка. Морозний вітер нещадно задував за комір, змушуючи його кожного разу  здригатись. Ліву штаню йому заміняла пришита тканина схожого чорного відтінку, проте та все одно контрастувала на загальному фоні, а крізь дірки у шві просочувався все той же надокучливий вітер. Єдиною цілою частиною одягу були чоботи, однак без належного догляду вони потьмяніли та стерлись. Проходячи повз закалюжену дорогу, він мимохіть побачив своє відображення. Такий вигляд не міг мати ані меч, ані найманець.

– Точнісінько голодранець.

Люди косилися на нього завжди, тому він звик до постійного засудження. Проте зараз він майже прийшов до думки, що на нього заслуговує, хоч і не міг придумати жодної причини чому.

Запах він відчув лише коли наблизився до єдиної в околиці хатинки. Подібним чином оселяються шкіряники, м’ясники та представники інших «пахучих» професій. І те, що вдарило Мевілу у носа цілком підходило під цю категорію. Вбоге подвір’я, на якому росло лише кілька травинок, просякло поєднанням винного спирту, кедрової олії та трав з кадильним димком, в якому відчувалися медові нотки, не кажучи вже про те, що це майже не перебивало трупного смороду. Він майже прокляв свій ніс за таку чутливість, через яку в голові паморочилось, а шлунок хотів позбавити його сніданку.

Відступник ступив по вологій землі та скривився, подумавши скільки в ній може бути поховано людей. Лікарі рідко турбуються по жертв своїх дослідів та експериментів. У цьому вони досить схожі з некромантами. А цікавість до питання життя та смерті їх тільки ще більше ріднить. Він постукав у двері і почув за ними шум: щось важке різко посунулось після чого розбилася якась скляна посудина. Через мить пролунала лайка на рідному Мевілу діалекті, що трохи підняло йому настрій.

Двері відкрив високий худорлявий чоловік, зовнішнє схожий на тих трьох паничів в таверні. Він мав неслухняне кучеряве волосся і пишні розкуйовджені бакенбарди, притаманні майже всім лікарям, яких доводилось бачити Мевілу. Він поглянув на відступника, а тоді швидко простягнув йому руку, на якій чітко простежувались шрами від віспи.

– Доктор Фарель.

Відступник відповів на жест і хірург одразу ж повернувся всередину, не переймаючись тим, чи йде за ним Мевіл.

– Мене попередили, що сюди має прийти людина вашої зовнішності, аби оглянути тіла, – почав він, поки Мевіл причиняв двері. – Я чесно кажучи, не знаю, що ви хочете побачити, проте у мене немає особливо вибору.

– Як і у всіх нас, – сумно відповів він і роззирнувся навколо.

Лікар навряд тут жив, оскільки всередині хатинка нагадувала радше лабораторію, яка складалася з двох кімнат. Коридор простягався на кілька кроків і розходився у два напрями: туди, звідки тхнуло трупами й туди, звідки тхнуло настоянками. Мевілу закрутило голову від кількості запахів, що сплелися у щось незрозуміле. Вони пройшли повз кілька столів на яких лежали накриті скривавленими простирадлами тіла та зупинились в самому кінці, де стояло чотири таких столів підряд.