Другий шанс

Про те, щоб розбагатіти на магічних травах довелось забути. Кожна з них пішла у зілля, яким він відновлювався впродовж трьох довгих тижнів. Ворожій зламав йому два ребра, руку та залишив на пам’ять кілька шрамів. Любешко втратив багато крові, а ліва нога загоювалась не так жваво, як рани Мевіла й навіть легендарна квітка мало чим могла зарадити. Втім, хоч нога тепер здавалась дещо скривленою, він не кульгав. Щоправда, отрута залишила по собі судомні напади, від яких навряд знайдуться ліки. Мевіл міг тільки гадати, чому цей побічний ефект обійшов його стороною. Втім, він мав на це відповідь Хранителя, в яку все ще не був спроможний повірити. Та ментальна розмова і та дивна ріка переслідували його в ночі у кошмарах, а вдень у сумнівах.

Рука працювала як потрібно, хоч меч в ній лежав ще не надто впевнено, тому після довгого відпочинку він змусив себе до тривалого маршу. Шлях в Сіндраїл: до Анрі, до священника, до нових проблем – вів через Банат Залєже, а звідти ділився й петляв. Якщо триматися тракту, то в місті він мав би опинитися в середині зими, що цілком вкладалося у рамки домовленості. Однак його бентежило, що мітка на передпліччі стала дещо тьмяною. Мевіл не хотів грати з долею в кості та перевіряти чи зникне зрештою мітка, тому вирішив скоротити дорогу через місто на межі Банату та земель сходу – Тамна Шума.

Називати це містом було досить складно. Воно було меншим за Мор утричі та нагадувало радше прикордонний замок, навколо якого розкинулось кількадесят вбогих хатинок. Прогулюючись єдиною широкою вулицею, Мевіл нарахував лише дві кам’яні будівлі: одна з яких – дім місцевого фіджа, а інша – церква. По дерев’яних будинках можна було одразу сказати де живуть цивілізовані громадяни Церковного Союзу, а де східняни, що не сильно переймалися станом власної стріхи.

Життя на кордоні змішало не лише різні народи, а й їхню мову, яку відступник ледь розумів. В їхніх розмовах часто лунала буква «ж», навіть там, де та не потрібна. Кажуть, так розмовляють у всьому Банаті й Мевіл вже був майже радий, що з завтрашнього дня йому на багато тижнів не зустрінеться жодного міста. Алхімік, якому він продавав нутрощі чудовиськ, що осмілились напасти на нього дорогою, мало не довів його до сказу своїм незрозумілим акцентом. Хоча Мевіл помітив певне його покращення, коли вже купляв у купця потрібні йому отрути та мазь для все ще зболеної руки.

Дзвін на башті церкви пробив час молитви й відступник мимоволі всміхнувся. Він вже почув, як хтось жалівся, що новий священник вже кілька місяців не випускає з рук пляшки й всі служби замість нього веде помічник. Мабуть, чи не вперше йому не потрібно при кожному кроці позирати за спину. Тим паче, що місцеві здебільшого сповідували східне язичництво, що говорило про слабку роботу інквізиції.

Останній день у затишку він вирішив провести у заїжджому дворі прямо обабіч замку. Мевіл замовив бочку гарячої води та заплатив хлопцю, трохи молодшого за Любешко, аби той виправ його одяг. В залі було дещо тісно, однак для нього знайшовся вільний столик у кутку. Від нечисленних ламп сходили тіні, що тягнулися вздовж тьмяного дерева. З каміна до нього долинало приємне тепло, яке також розливалось по ньому разом із духмяним супом. Йому було так затишно, що він майже не хотів помічати як вартові на протилежному боці зали, особливо не приховуючись, кидали на нього косі погляди і щось говорили, мружачись Мевілу в обличчя.

Мевіл читав книгу про забуті знаки й дійшов до розділу про легкі чари. Спочатку він потягував пиво з кружки, а коли воно закінчилось, уп’явся у складний текст, намагаючись зрозуміти його суть. Рівний до цього почерк став дещо розмашистим та нечітким, а викладка тексту складнішою, ніби автор намагався приховати інформацію за високою мовою та непотрібними словесними обертами.

Раптом до нього підійшов прищавий хлопець-кельнер, забрав пусту кружку, а на її місці залишив наповнену. Мевіл відволікся та зиркнув на нього з-під лоба, змусивши того розхвилюватися.

– Це за рахунок ось тих панів, – він вказав рукою на вартовців.

Мевілу цей жест не сподобався. Відступник тепер теж дивився на них багатозначним поглядом, намагаючись зрозуміти їхні цілі. Так могло б продовжуватися до самого світанку, однак один з них, схоже, зголосився до нього підійти. Лисий чоловік зі шрамом що тягнувся від лівої брови до маківки, неспішно закрокував до Мевілового столика. Обличчя у того була не надто приємне: гачкуватий ніс, глибоко посаджені очі, випнута щелепа була сильно пошрамована. Вартові ні з ким не б’ються, вони лише б’ють, а тому норов цього чоловіка не обіцяв бути легким. Коли той сів навпроти Мевіла, він вже відчував запах проблем, які приніс із собою вартовий.

– Бажаю здоров’я, добрий чоловіче, – голос у нього був дещо грубуватий і улесливий тон звучав досить неприродно.

– І тобі того ж, – кивнув Мевіл, – дякую за випивку.

– О, немає за що. Мій друг Ореж просив подякувати за нього. Ви сьогодні допомогли йому просунутися в якомусь дослідженні.

– Я? – спантеличено перепитав відступник. Його брови зсунулися, жодної людини з подібним іменем він не знав.

– Це міський алхімік, ми з друзями інколи охороняємо його у вилазках по компоненти  Сьогодні теж мали б піти, але він сказав, що поки всім забезпечений.

– Ну що ж, радий за його успіхи. За них і вип’ю, – сказав відступник і перехилив кружку.

– Так, ми всі раді, – пожував він губу, – нечасто алхімікам дістаються такі компоненти. Особливо відколи практично всіх мечів відправили до Священного міста.