Пелюстки тіней: Кров покаже

Їхні ноги все ще палали після втечі від клекотуна. Не дивлячись на те, що Мевіл висушив увесь бурдюк, його все ще мучила спрага. Холодний вітер обдував спітнілу шкіру аж до дому ворожія, змушуючи постійно здригатись. Любешко, на відміну від відступника, навіть не намагався стримуватись і гучно стукотів зубами, лаючись собі під ніс.

Саме перед тим, як вони увійшли всередину, задріботів морозний дощ. «Вчасно», подумалось Мевілу, а тоді він ледь скривився, згадавши, що не збирається тут затримуватися і йому таки доведеться промокнути. Вони неспішно пішли до стійки, з зусиллям тримаючи себе в руках, аби не прихопити на ходу якогось стільця. Ворожій лиш раз зиркнув на них своїми дрібними очицями, проте одразу ж повернувся до свого заняття: товкти у ступці щось незрозуміле і вкрай пахуче.

– На шляху у нас виникли певні труднощі, – Почав Мевіл, коли пройшов середину кімнати, – так що тих квітів ми не знайшли.

– Хто б сумнівався! – пирснув ворожій. – Певно кружляли навколо них, як сліпі кажани, поки все не затоптали, – його щоки раптом піднялися, а руки зарухались так, ніби в ступці він чавить цілу зграю тарганів. – Сраний відступник, через тебе доведеться йти туди самому.

– А до того ти не йшов, бо не хотів зустрічі з дитям Сварога? – піднявши брови, мовив Мевіл.

– То ти його бачив, – сказане звучало як промовлені вголос думки. – І дай вгадаю, – вишкірив він зуби, – ти його не вбив, так?

Любешко втомлено дивився то на відступника, то на колишнього церковника, але досить скоро втратив інтерес до цього дивного й дуже неслушного діалогу і, спершись ліктями на дерево, вглядався у дрібні тріщинки на ньому.

– Якщо хотів, щоб я його вбив, то треба було давати завдання на вбивство, а не на пошук солодких дрижаків.

Ворожій зупинився і якусь мить спантеличено вдивлявся мечу у вічі, а тоді його лице скривилось у дивному вишкірі, в якому ховалась ціла низка емоцій.

– То ти таки їх знайшов. Я тебе недооцінив, – посмішка ворожія оголила рядок жовтих зубів. – То ти вирішив набити собі ціну. Добре, я думаю ми сторгуємось. Показуй, – він поставив ступку на стіл і очікувально вирячився на Мевіла.

Любешко трохи оживився й випрямився, певно вирішивши, що ця балаканина підходить до кінця.

– Майже, – з цим словом лице чоловіка знову прийняло зневажливий вигляд, – Пелюстки тіней.

Мевіл виклав на стійку пучечок прив’ялих рослин, споглядаючи як округлюються очі колишнього церковника. Стремтілими руками він потягнувся до темно-фіолетового стебла, аж як відступник поклав на них свою долоню. Тепер, подумалось йому, ця свинюка сторицею відплатить йому усі борги Церкви.

– Кожна з них обійдеться тобі в золотий

Мевіл навіть не сподівався, що у нього знайдеться стільки грошей, оскільки не у всіх вельмож знайдеться така сума. Тим більше, що використовувати пелюстки потрібно якнайшвидше, бо в зрізаних стеблах магія не затримується на довго. Тож весь цей пучок він сподівався обміняти бодай на півтори монети, нехай навіть сріблом. Ворожій нічого не відповів лише щось пробелькотів і почав активно шурхати руками під столом. Через кілька секунд він дістав звідти шкіряний мішечок, розв’язав вузлик і всунув туди свою товсту спітнілу руку. Його око на мить сіпнулось і цей жест мало не викликав у відступника самовдоволений сміх. А тоді, примруживши очі, церковник дмухнув у руку, з якої вирвалась хмара пилу.

Мевіл примружився, закашлявшись і марно намагаючись розвіяти пил руками. Любешко теж кашляв. Кашель спочатку був легким, наче коли намагаєшся прочистити горло, затим нагадував неприємне відчуття, коли у рота залітає нічна мошкара, а ще через якусь мить кашель почав їх душити. Все тіло стало здригатися, у грудях палало, кожен вдих лише посилював цю агонію. Мевіл впав на коліна, вчепився собі в горлянку і почав дряпати шкіру, наче так міг відкрити новий шлях повітрю. В очах стрімко темніло. Він впав на підлогу і почав вигинатися, наче нанизаний на крючечок черв’як. Втім, скоро кашель відступив, а світ трішечки прояснився. Проте кінцівки, над якими він не мав влади, все ще судомило.  

– Трясця, то ти не тільки ідіот, а ще й неук, – пролунало десь збоку. – Стебла пелюстків тіней швидко втрачають магію, тому їх видирають разом із корінням. Ти приніс мені майже засохлі стебла! – вереснув ворожій і копнув лежачого Мевіла ногою. – Втім, – вже спокійніше продовжив він, – їхнього концентрату вистачить, аби замінити сотню дрижаків. Тож вітаю, ти все ж справився зі своїм завданням.

Церковник весело реготнув, переступив через Мевіла і зник у нього за спиною.

– А ти, хлопче, сьогодні був напрочуд тихий, – його в’їдливий тон викликав у відступника сильний гнів, втім нестерпний біль був сильнішим за будь-які емоції. – Бачу, північани таки зуміли тебе чомусь навчити. Ну нічого, коли вони повернуться, ти й інші слухняні вівці наберетеся вдосталь уроків. Хоча знаєш, – продовжив він упиватися власним голосом, – я навіть не сподівався, що ти повіриш у казочку про кращий світ і підеш прямо вовкові у пащу.

Десь за спиною пролунало човгання чогось досить важкого.

– Втім, вовки стають дуже сердитими, коли куплена за чесні гроші вівця від них тікає. Тому, щоб вони не перегризли мені горлянку, треба зробити тебе менш вертким.

В наступну мить почувся удар і хруст, за тим ще і ще. Хлопець ніяк не реагував, Мевіл не чув, щоб той навіть булькнув. Гнів та відчай переповнили його настільки, що він спромігся мугикнути. За цей жест довелося заплатити судомним стисканням. Йому не вистачало сил ані для кашлю, ані для вдиху, так що в очах знову почало темніти.