Пелюстки тіней: Печера

Мевіл обережно підійшов до гілки, через яку перечепився Любешко. Та була переламана і частково заглибилась в сиру землю. Холодний вітер підійняв шум листя та пройняв відступника, нагадавши, що зима вже досить близько. Він схилився, провів пучками пальців по прим’ятій сухій траві та уважно подивився вперед.

Звідси вид вдалечінь ставав туманним та нечітким, хоча, відійшовши на кілька кроків назад, відступник міг без проблем описати, що бачить. Це було дивно. Він знову став біля гілки, взяв до рук затверділу грудку землі та жбурнув її поперед собою. Та майже одразу ж зникла в польоті, так нікуди й не приземлившись.

Мевіл знову кілька разів моргнув, перш ніж змусив себе витягнути руку. Кінчики пальців, наче пройшли крізь невидиме полотно і зникли з поля зору в якесь холодне місце. Він різко відсахнувся, вилаявся та почав прислухатися чи не привернув увагу ворогів своїм викриком. Далі вийняв меча, налив лезо священною енергією та сяйво від знаку вийшло чомусь аж надто тьмяним. Проте перейматися цим не було часу й, затамувавши подих, Мевіл увійшов у магічне полотно.

Спочатку було темно, та через мить в очах прояснилось і він почав озиратися, видивляючись хлопця. Темно-фіолетове небо нагадувало йому про проклятий туман, однак в цьому місці було набагато світліше. Надокучлива пісня не намагалася проковзнути у свідомість, оскільки вона тут не лунала. А висохлі, позбавлені життя дерева асоціювались радше з природною смертю, аніж з результатом  прокляття. Тобто, подумалось Мевілу, це все ж не чорний туман, хоч це місце й намагається бути схожим на нього.  

– Любешко! – крикнув відступник і його голос розійшовся мертвим полем, затихши в його непроглядних глибинах.

– Мевіл? – далекий сповнений сумніву голос.

Вони ще кілька разів перегукнулись, перш ніж Мевіл спромігся обрати сторону, куди йти та попрохав хлопця піти йому на зустріч. Холод швидко почав тицяти болісними шпичками по неприкритій тканиною шкірі, кров в кінцівках швидко охолола, наче тут була глибока зима. Він пришвидшився, склав руки човником і, потираючи, дихав на них. Голос Любешка звучав все гучніше, хоча він все ще його не бачив. Навкруги розкинулось рівне поле, і навіть невеличкі чорні дерева не були в змозі приховати будь-що товще за кисть руки. Ким би не було створене це місце – він явно був майстром своєї справи.

Раптом Мевіл відчув удар у груди, який відштовхнув його на крок назад і у тут ж мить під ногами почувся болісний зойк. Любешко взявся просто нізвідки. Так само раптово, як і зник. Відступник допоміг йому підвестись і почав озиратися, марно шукаючи хоч якийсь орієнтир.

– Що це за місце? – спитав хлопець, потираючи почервонілий лоб.

– Аби я знав, – стенув він плечима.

– Як нам звідси вибратись? – тривога в його голосі частково передалась й мечу, однак він відкинув її разом з помахом плеча.

– Поки не знаю, – він хотів щось додати про магію цього місця, але вирішив, що короткої відповіді буде достатньо.

– Це дивне місце, – сказав хлопець, повернувшись до деревця з одною гілкою. – Ось я бачив скелю, а потім вона раптом зникає і з’являєшся ти.

– Скелю? – перепитав відступник.

– Так, ось там, – він вказав пальцем на деревце. – Я йшов туди, поки не почув тебе. Думав може там не буде так холодно.

Мевіл ще раз озирнувся довкола, а тоді попрямував у вказаному Любешком напрямку. Холод ставав дедалі сильнішим. Тепер він сковував щелепи та проникав за пазуху, гуляючи там, наче у себе вдома. Вони згорбились, стиснувшись так, щоб максимально зберігати тепло, однак це не допомагало. Любешко почав стукотіти зубами, порушуючи мертву тишу цього дивного місця. Зрештою, зі вже звичною раптовістю перед ними постала скеля, проте стояла вона лівіше від курсу, який вони обрали.

Щербатий сірий камінь здіймався на чотири метри у висоту. Центральна його частина ділилась тріщиною, яка в основі розширялася у широкий прохід. Навколо ж не було нічого, зникли навіть ті рідкісні деревця, що завжди лишались десь в далечі. Втім, Мевіл не придав цьому особливого значення. Йому хотілось у тепло, тому, скориставшись знаком, він створив кульку світла, що розміром не перевищувала тільце світляка, та ввійшов у пітьму.

Темрява неохоче розступилася перед магічним світлом. Тіні пливли за ними, змагаючись з ненависними променями. Вони то брали гору, то відступали, проте не полишали їх більше, аніж на чотири кроки. Чим глибше вони заходили, тим тепліше ставало. Тому, як тільки Мевіл відчув свої кінцівки: почав роззиратися, вглядаючись у монотонно сірий камінь.

Між дрібними тріщинами проступав мох. Десь капала вода, відстукуючи рівний такт. Через кілька хвилин вони дійшли до неглибокого озера над яким загрозливо висів сталактит. Каплі формувалися на його кінчику, а затим поповняли собою кришталево чисте джерело. Крізь нього Мевіл навіть міг побачити нерівне, вкрите ледь помітними пучками зелені, дно. Вони припали до оточеного гострим камінням берега і вдосталь напилися. Вода мала неповторну солодкуватість, тому відступник вилив залишки свого бурдюка і наповнив його наново.

Від озера дорога розходилась у два напрямки. Недовго думаючи, Мевіл вирішив скористатися безсмертним правилом: просто триматися правої сторони й вихід рано чи пізно знайдеться сам. Тож, торкнувшись холодного каменю, сказав Любешку не відставати.

– Думаєш тут хтось живе? – тихо запитав Любешко. Втім його слова відбилися від стін і все одно пролунали доволі гучно.