Пелюстки тіней 1.2

Вийшовши з будинку, вони пішли дорогою, що за словами Любешка, вела до села Дятин. Коли людські оселі залишились далеко за спиною, ставши лиш нечіткими обрисами, їм довелось звернути у низькі трави, увійшовши затим у землі чагарників. Мевіл все запитував себе чому саме жовтий гребінець, адже замість нього можна використати листя малини або легкий відвар з засушеної календули. Подібні знання – базис для виживання, відомий будь-якому селянину так само, як і будь-якому мечу чи відступнику. І коли він вже майже запевнив себе, що хвороба може бути якоюсь незвичайною чи ускладненою, то Любешко сказав, що цей гребінець допомагав доти, доки дівчинка його вживала, а як перестала, то їй ніби стало ще гірше. До того ж вона стала агресивно поводитись, а до симптомів додалися протяжні дрожки.

Грубі стебла чагарника змінились м’якими травами, що лоскотливо торкалися штанів. Поступово їх оточували дерева, які з голодною жадібністю поглинали денне світло, зануривши усю низину в одну цільну тінь. Зрештою, зітхнув Мевіл, йому за це заплатять і цього аргументу цілком досить, щоб заглушити непотрібні думки. Зараз набагато доцільнішим було зосередитись на своєму шляху.

Поодаль журчав струмок, за яким розкинулась розлога галявина. Проте вони не пішли на звук, хоч Мевіл був не проти зробити кілька ковтків, а залишились в тіні дерев, пройшли до висушеного кола землі між трьома дубами та різко зупинились. Попереду лунав тихий клекіт, який не належав жодній лісовій тварині. Насторожившись, відступник схопив хлопця за плече і потягнув за собою у високу траву трохи нижче схилу.

Любешко вже був відкрив рота, але Мевіл грубо приклав долоню до його губ та не відпускав, поки він не опустив плечі, шукаючи очима джерело Мевілової настороги. Через хвилину клекіт став гучнішим: низький гортанний звук, що віддавав безсилим болем та відчаєм, та розносив нечіткі лінії дивної магії, наче кажан, який навпомацки намагається знайти правильний шлях.

Згадавши про існування подібної особливості, відступник вирішив, що розумним рішенням буде обійти істоту якнайшвидше. Хоч та й жила поблизу людського поселення – йому не заплатять за проявлену ініціативу. Однак не встиг він ступити й кроку, як з їхнього місця відкрився вид на скрюченого, одягнутого в подряпані обноски брунатного кольору створіння, чий вигляд був не зрозумілим принаймні самим фактом його існування. Одна лопатка вище іншої, а ліва передня кінцівка довша правої, проте обидві вони однаково закінчувалися гострими пазурами, якими чудовисько зрізало трави та клало у грубо сплетену корзину. Ростом створіння ледве сягало грудей Мевіла, а сіра шкіра обтягувала щербаті кістки так, наче воно не їло тижнями. Можливо воно виснажене, можливо фізично слабке, однак, безсумніву, неполишене розуму, бо інакше не зуміло б так просто прогулюватись землями Хранителя.  

– Шо це таке? – тихо спитав Любешко.

– Клекотун, – так само тихо відповів відступник і потягнув хлопця за собою, – один з останніх збожеволілих дітей Сварога, – сумно додав він.

Вони почали навпочіпки опускатися схилом до струмка, стараючись не видавати зайвого шуму. Проте допитливість Любешка була сильнішою за його страх і він наважився заговорити, не надто сподіваючись на відповідь.

– Дитя Сварога?

Мевіл прислухався: клекіт майже не чувся. Після плескоту води він зупинився, оглянувся і повернув вліво, щоб відійшовши на достатню відстань відправити хлопця назад в поселення. Короткий холодний вітерець пройшовся по висохлій траві під його ногами, несучи з собою стиха повторене питання Любешко.

– Так називають проклятих нащадків бога чи напівбога, що існував тисячоліттями тому, – він йшов все ще навпочіпки, стараючись триматися ближче до товстих стовбурів. – Тобі треба знати тільки те, що від цього потрібно триматися якнайдалі.

– А тобі? Ти ж меч, так тебе називали ті північани.

Згадка меча, мабуть, вперше змусила Мевіла задуматись про це. У нього був кулон, він часто називав себе мечем, що часто відкривало йому двері можливостей, і навіть ще якісь два роки тому таким себе вважав. Вони відійшли достатньо, трохи відхилися курсу, однак достатньо, аби на цьому попрощатися і продовжити пошуки на самоті. Та чомусь йому дуже захотілось відповісти.

– Я перестав бути мечем, коли став відступником, – ці слова відкрили цілий вир думок, які до цього були закриті звичайною байдужістю. І він подумки проклинав того демона, який цю байдужість у нього відібрав.

– Відступник? – одразу ж перепитав Любешко, не давши Мевілу поринути у себе. – А так тебе назвав наш ворожій. То ти від чогось відступився? А чому? – він би продовжив сипати питаннями, проте зупинився, почувши Мевілове гірке зітхання.

– Забагато бачив, забагато чув, щоб просто миритися. Щось всередині мене казало, що мій шлях інший: не з тими людьми, які бачили в мені те, чим я не являюсь, або не хочу являтись.

Сказане було радше думками вголос, аніж відповіддю на питання. Він дійсно не знав остаточної причини, бо йому ніколи не подобалось те, чим він займався за дорученнями священників, однак покінчив із цим тільки два роки тому. Погляд мимоволі впав на інкрустований рубіном перстень і він подумки скривися: «майже покінчив». То невже власний розум відкрився лише завдяки незвичайній крові, яка зуміла звільнити його від священних пут? Чи той демон, увірвавшись у свідомість, просто посіяв це сум’яття, щоб забрати пішака в одного гравця і переставити на свою сторону шахової дошки? Останнім часом його думки стали віддавати банальною жалістю до самого себе й неочікуване усвідомлення цього викликало у ньому гнів.