Пелюстки тіней

В голові страшенно гуділо. Мевіл звівся у сидяче положення і, закректавши, взявся за неї обома руками. Скуйовджене волосся окутало тремтячі пальці, а під долонею раптово запульсувала скроня. Скривившись, він поворушив сухим язиком, намагаючись розмочити рот, але відчув гіркий смак і скривився ще сильніше. Йому дуже хотілося лягти назад і ще трошки полежати, проте Мевіл змусив себе підвестись. Раптом світ перехилився на бік і він мало не виблював. Постоявши ще кілька секунд, відступник повільно оглянув кімнату і намітив найкоротший шлях до заплічного мішка. Коли він сунув туди руку, то склянки всередині дзвякнули, викликавши у скроні нову порцію болю. Зрештою, йому вдалося дістати звідти флакон з безбарвною рідиною та наліпкою, на якій було намальовано дві короткі риски.

Зілля мало подіяти через, приблизно, тридцять хвилин, а доти йому доведеться терпіти цей нестерпний букет відчуттів. Мевіл завжди старався тримати свою норму, але той клятий… Він спробував згадати, хто ж це «той клятий», хто вибив у нього землю з-під ніг, але затуманений образ ніяк не хотів розвиднюватися. Меч опустив погляд і помітив побілілі пальці, що стискали флакон і, відчувши в собі лють, жбурнув той об стіну перед собою.

Ламкий звук знову викликав сплеск колючого болю. Скривившись, він зігнувся, а тоді помітив на зворотній стороні долоні невеликий уламок. Висмикнув його й побачив, як виступила крапелька крові. А тоді перевів погляд на інкрустований рубіном перстень, який чомусь був одягнутий на безіменний палець, і в голові мимоволі пролунав чужий голос: «суміш священної енергії та власної крові». Він спробував відсахнутися від цієї думки, однак не зміг зупинити потік, що хлинув зі стрімкістю гірського струмка. Мевіл почав згадувати історію, яку йому переповідав Хранитель Мінтоса, особливо, що стосувалося «ненадійної зброї», а тоді спробував пригадати хоч якісь обриси своїх батьків. Та від думок його врятував раптовий стук у двері. Через мить він повторився, але вже гучніше.

– Та йду я, – прохрипів він, а тоді додав гучніше, – йду!

Мевіл відшукав штани у гармидері, що залишив перед сном, натягнув їх та сховав перстень. Його злі викрики не зупиняли того, хто стукав у двері й відступник вже подумував стукнути цього недоумка у відповідь, аж як відкривши двері, побачив перед собою Любешко. Спантеличений відступник навіть не знав, що сказати, тому перше слово на себе взяв хлопець.

– Пробач, Мевіле, сподіваюсь, я тебе не потурбував, – він виглядав стурбованим, тому меч вирішив не нагадувати про безупинний стук. – Мені сказали ти зупинився тут, і, розумієш... – Любешку відвернув обличчя в сторону, підбираючи слова.

– Кажи, хлопче, – м’яко промовив відступник, – у тебе щось сталося?

– Розумієш, я розказав про тебе сім’ї, – раптом затараторив він, – вони розказали друзям, а ті іншим, і про тебе почув наш ворожій і в нього є для тебе робота. Він сказав, що якщо я приведу тебе, то дасть нам трав безкоштовно, а Марушці вони зараз дуже потрібні. Тому, сподіваюсь, я тебе не потурбував, просто…

– Стривай, – від такого потоку інформації йому стало зле і він захитав руками, закликаючи Любешко зупинитись. – Що за ворожій і яка ще Марушка? Ні, – хитнув він головою, коли хлопець відкрив рота, – присядь, – Мевіл вказав на грубий табурет в кутку кімнати, – і гарно обдумай, що хочеш сказати, а я поки зберусь.

Мевіл підійшов до миски з водою, стараючись не вдивлятися у своє криве віддзеркалення, умився та, присівши на край ліжка, натягнув високі чорні чоботи. Після цього вдягнув пом’яту сорочку і таке ж прим’яте темно-синє котарді. Біля дверей підняв лівий шкіряний нарукавник, а біля віконця – правий. Ще раз, обвівши кімнату швидким поглядом подивився чи нічого не забув і, прихопивши заплічний мішок, зняв плащ з гвіздочка.

– Пішли.

Вони вийшли з таверни та під розповідь Любешко просувались у сторону західних воріт, де Мевіл залишив свою зброю. Нашаровані хмари змінювали свою форму під тиском вітру, наче морські хвилі при припливі. Він освіжав вулички від кінського поту та інших випарів, що тягнулися основною дорогою. Це допомагало відступнику тримати ясний розум і слухати хлопця.

На наступний день після прибуття Любешко, селом почала ширитися якась страшна хвороба, що викликала сильний жар та кашель, від якого паморочилось в голові. Місцевий ворожій, здається, знав як її вилікувати, однак для цього йому потрібні були трави, що в цих краях ростуть лише на межі чорних туманів, а тому не продаються в місті. Мевіла це здивувало, бо якби люди лікувались лише тим, що майже не можливо дістати, то давно б вимерли. Проте не встигло пройти одне здивування, як на його місце прийшло інше: побачивши Мевіла, вартовий усміхнено замахав йому рукою.

– Добрий ранок, Мевіле, – сказав він і міцно стиснув Мевілову руку, – ну й нічка, еге ж?

Вартовий, невисокий міцний чолов’яга з рідкою бородкою, взяв з пошарпаного столу тканинний згорток і передав той відступнику.

– Твоя зброя, а ще, – він дістав зі шкіряного мішечка, прив’язаного до паска п’ять монет і вкинув їх у руку відступника, – мій борг. Так мене в кості ще ніхто не обдирав, – весело прокоментував він. – Ну, щасти.

Мевіл пригадав цього чоловіка, хоч і не міг згадати його імені. Після певних зусиль, з пам’яті виплила нечітка фігура чорношкірого чоловіка і, поморщившись, він хитнув головою, намагаючись викинути цей образ з голови. Залишок дороги до села, Мевіл слухав про Марушку, сестру хлопця, та сім’ю, від якої той отримав доброго прочухана.