Порятунок у пітьмі: за однією буде дві

Зранку в залі майже нікого не було. Кілька чоловіків, що розкидалися по затінених кутах виглядали як живі мерці. Мевіл поглянув у дно кружки й подумав, що виглядає не краще. Він вкотре позіхнув, потер око зворотною стороною долоні та ледь змусив себе встати. Безупинний рух виснажує, він змушує тебе діяти, бо зупинка означає, що твої переслідувачі стають на крок ближче. Або ж ти стаєш на крок далі від розвёязання чергової проблеми. Та варто лиш опинитися в теплі, як тіло здається під примарним відчуттям безпеки. Він ненавидів це суперечливе відчуття: одна його половина бажала повернутись під ковдру, а інша кричала про необхідність пошуків.

Зрештою, він важко зітхнув, підняв комірець плаща та вийшов на вулицю. Холодне повітря кольнуло його обличчя та руки, які він спішно заховав у кишені. Думка, що не пройде й кілька тижнів, як випаде сніг змусила Мевіла здригнутись. Більше за холод він ненавидів тільки сніг.

З кожним поворотом акуратні, вибілені будиночки ставали дедалі вбогими та забрьоханими. Зрештою, вийшовши через східні ворота, він опинився за межами міста, де хаотично розкидані дерев’яні хатинки були геть перекошені. Подерта стріха, мох на фундаменті, подекуди проглядалася й пліснява. Така архітектура була доволі знайомою Мевілу. Так виглядають більшість сіл та містечок, яким пощастило потрапити під захист Церкви. Або ж ті, що опинились в обіймах безжального прокляття.

Спочатку він попрямував у сторону срібних шахт. Дорога йшла вздовж стрімкої річки Алакс, після чого різко звернула праворуч, де посеред нерівної кам’янистої землі стояли десятки сірих та пожовклих від старості наметів. Трохи далі височіла пласка скеля. Її щербаті верхівки були вкриті куцими деревцями та темною зеленню, яка виглядала наче брудна пляма. З чорноти у підніжжі скелі висипали на вулицю стомлені чоловіки, а протилежним руслом йшла їхня заміна. Цей потік втоми, знедолення та безвиході мав закінчитися з першим натяком на потемніння, щоб зранку розпочатися знову.

Проте Мевіл не пішов до скелі, а зупинився в таборі. В одній з легенд, яку йому розказав Любешко йшлося про любов демона до срібла, що на думку Мевіла мало на меті лише довести, що той ніякий не демон. Тому свої питання він вирішив задати спочатку зайнятим і тверезим. Робітники дивилися на нього як на божевільного і пояснення, яке він придумав для північан не змінювало їхнього ставлення. Тому, зрештою, він пішов ні з чим.

Більш охочим до розмов видався чоботар, що стояв неподалік від таверни, де зупинився відступник. Худорлявий, змучений та брудний він нагадував Мевілу себе самого, хоч вчора й спромігся дотягти себе до бочки з водою. Йому постійно здавалося, що запах поту долинає саме від нього. Чоловік говорив багато, і навіть згадав про сірі крила, які днями бачив у небі. Проте знуджений Мевіл вирішив, що цей сердега просто відробляє свій мідяк.

– Дякую, світ обов’язково почує твою історію, – якщо, звісно, не помре від нудьги, подумалось йому.

Відступник вештався зачовганими вулицями, опитуючи п’яниць, сивих стариганів та жінок, які не ховалися від нього у своїх пошарпаних домівках. Його чоботи були на половину у багнюці, плащ та котарді вкрились пилом, а на коричневих шкіряних штанах з’явилися темні плями, наче після кількох днів шляху та ночівлі просто неба. Це йому однозначно не подобалось, хоча, принаймні, тут точно не було інквізиції. Можливо, його обкрадуть, можливо, хтось зі спини суне йому між лопаток ножа, але тут його точно не спалять на потіху багатотисячному натовпу. Можливо.

Потроху починало темніти, однак вулиці міста, звичайно окрім основної її артерії, все ще пустували. Мевіл розвернувся у сторону таверни «за рогом», проте шлях йому перегородила дівчинка. Він не дуже розбирався у дітях, можливо їй було десять, а можливо дванадцять. У неї були ясні голубі очі, поцятковане червоними прищиками лице та високий лоб, у кутику якого він помітив сірий бугрець від шраму. Її вигляд видавав звичну буденність. Страшну буденність проклятого світу, яка вже давно не викликала у нього ані краплі жалю. Він знав, що вона зараз простягне руку вимолюючи у нього мідяк, можливо, навіть розплачеться, аби привернути до себе увагу та змусити його зніяковіти. Він зціпив зуби та спробував обійти дівчинку.

– Кажуть ви розпитуєте про Хранителя.

Мевіл зупинився на пів кроку.

– Кажуть, ви платите за легенди, – вона зазирнула йому прямо у вічі. Такий погляд міг належати старому ветерану, але аж ніяк не малій дівчинці.

– Так, за легенди, а не за дитячі побрехеньки, – сухо відповів він.

– Мого діда, коли той іще був малим, врятував Хранитель, – її впевнений голос майже вселив у відступника крихту надії, – Він попросив вас відшукати.

– Сподіваюся, це не марна трата мого часу, – Мевіл зіщулив очі, однак дитина ніяк на це не відреагувала. – За марну трату часу я не плачу.

– Ні, – відповіла вона, розвернулась та закрокувала по вузькій дорозі між дерев’яними хатинками, звідки доносився страшенний сморід нечистот.

Мевіл ледь за нею встигав. Звернувши у черговий провулок, він вступив у холодну калюжу, з якої несло сечею, і бризки з неї обляпали йому плащ. Дівчинка не збавляла темпу. Вона спритно обходила стомлених людей, горбки багнюки та купки кінських кізяків. У той час як відступник у цьому плані відчував себе повним незграбою. Зціпивши зуби, він попросив її сповільнитися, однак вона вже зникла за поворотом.

Він вийшов за ріг, а тоді зупинився й став спантеличено вертіти головою. Тут був тупик. Попереду стояв дім з кам’яним фундаментом, поверх якого наклали десяток пошкрябаних дошок з темного дерева, а посередині цієї конструкції навіщось було встановлене вузьке віконце. Праворуч стояв уже інший дім, з сірою пошарпаною штукатуркою крізь яку частково проглядався червоний камінь. Між цим будинком і хатинкою біля якої зупинився Мевіл була прогалина, крізь яку могла протиснутися хіба що дитина…