Порятунок у пітьмі: перші відповіді

Мевіл розклав мокрий плащ та заплічний мішок на пеньку неподалік від багаття і важко сів на повалений стовбур сосни. Густий бор закривав їх від небезпечного зовнішнього світу в обіймах небезпечної місцевості, що переповнена хижаками та створіннями пітьми. Поодаль шуміла бурхлива річка, а на гіллях каркали численні ворони. Він поглянув на одного особливо м’ясистого птаха і пожалкував, що не носить з собою лука. Хоча навіть якби й носив, то навряд чи попав би у ціль, оскільки був не найвправнішим стрільцем.

Яскраве полум’я ненажерливо обвуглювало гілля, однак все ще не давало бажаного тепла. Хлопець трусився від холоду, а можливо й від страху. Все ж таки, зовсім нещодавно вони мало не померли. Мевіл гірко зітхнув, через невпинний шлях у нього майже не було часу на тренування. Його руки помітно схудли, хватка ослабла, а рухи навіть в половину не такі ж спритні, як після закінчення академії. Якщо так буде продовжуватися, будь-яка наступна сутичка може видатися останньою. А такому, як він сутичок не оминути.

Він підкинув у вогнище сухих гілок, поклав зверху товсту палю та розгорнув свого меча. На ньому все ще не вистачало символів, тому для монстрів він був не смертоноснішим за звичайну сталь. Знову зітхнувши, він підвівся й кілька разів крутонув клинок, виводячи знак нескінченності. Далі рубанув з плеча, цілячись у листок чагарнику, повів лезо дугою і рубанув знову. Зацокавши язиком, він зціпив зуби через біль у тілі та налив символи на мечі священною енергією, після чого ті почали видавати ледь помітне сяйво. Відсутній погляд хлопця увіп’явся у клинок, але вже через мить він нажахано опустив очі додолу.

Мевіл продовжив вправлятися. Біль колов та пульсував, однак це було найкращим уроком на концентрацію. Світло мерехтіло, не поспіваючи за сталлю, завчені рухи скоро стали нагадувати смертельний танець. Після чергового уколу, відступник кинув меч, не зупиняючи крок витягнув з поясу ніж, та різонув ним з пів оберту. Удар за ударом рука рухалась все швидше, аж поки він не жбурнув клинок у стовбур праворуч. Піднявши меч та вийнявши з дерева ніж, він задоволено сів на своє місце.

Більша частинна дрібних палок вже обернулась на попіл, а обвуглене товсте гілля нарешті могли зігріти закляклі руки. Хоча після такого тренування Мевіл більше не потребував тепла, відчуваючи як по шиї стікає піт. Він кинув косий погляд на раба, який нарешті перестав дрижати, та незадовільно цокнув язиком. Можливо й на краще, що він не віддав за нього грошей, проте тоді можна було б не ризикувати власним життям. Знову марна трата часу.

Відступник дістав з мішка мокрий хліб, відірвав шматок і простягнув його рабу, чийого імені досі не зміг визнати. Той кинув на нього глибоко здивований погляд, повільно й кволо потягнув худющу руку у відповідь, а відчувши їжу на дотик, увіп’явся у неї пальцями та ривком вирвав її у меча. Він майже не пережовував, ковтаючи після кожного укусу, а скінчивши, з винуватим виглядом подивився на Мевіла. Відступник усміхнувся й віддав свою частку. На цей раз хлопець не був таким різким.

Меч поклав у рота смужку м’яса та дістав бурдюк з вином. Воно було віслючою сечею у порівнянні з «альрунським безсмертним», однак невимовна спрага зробила із нього божественну амброзію. Подивившись на хлопця він трохи задумався, а тоді заткнув бурдюк короком та дістав інший, з водою. Хлопчина надовго присмоктався до нього так, наче ніколи до цього не пив.

– Що зі мною буде? – спитав він, витягнувши руки до вогню.

– О, – усміхнувся Мевіл, – то ти таки розмовляєш.

Відступник нагнувся до землі, взяв довгу гілку, що лежала біля його чобіт, та поворушив обвуглене гілля.

– Мені потрібен перекладач. Допоможеш мені знайти відповіді й повернешся додому.

– Перекладач? – здивовано перепитав хлопчина.

– Так, я ваших мов не розумію. А ті, хто мене розуміють не хочуть відповідати на запитання.

– І ви справді мене відпустите?

Мевіл подивився на сяючі очі Любешко та гиготнув, шумно видихнувши через ніздрі. Цілком логічно, що це цікавило його найбільше.

– Так. Раб мені ні до чого. Вважай, що ти відробляєш свій порятунок, – він підкинув у багаття жменю листя і заворожено споглядав як його пожирає помаранчеве полум’я. – Як тебе звати?

– Любешко. А нащо вам перекладач? І що у вас за питання? – раптово подув холодний вітерець на що хлопець здригнув кістлявими плечима.

– Мені казали ти з окраїн Мінтоса, це правда?

– Так, пане? – невпевнена відповідь Любешка була чимось середнім між питанням та ствердженням.

– Можна без «пане», – зневажливо махнув він рукою. – Я дещо шукаю, чи точніше декого. Ти знаєш якесь плем’я, яке поклоняється сірокрилому демону? – хлопець насупив брови, певно сумніваючись у його здоровому глузді. – У нього, здається, чорний колір шкіри.

– Хм, – гмикнув хлопець, він все ще був насуплений. – Я не чув про таких демонів. У нас демонів бояться. Але, – продовжив він після паузи, – я чув легенду про хранителя Мінтоса. Він схожий по опису.

– Легенду? – Мевід відчув, як у нього застукало серце.

– Так, їх досить багато. Кажуть, Мінтос все ще стоїть завдяки хранителю, який оберігає його від чудовиськ, але завжди тримається у тіні. На історіях про нього виростають покоління, про нього співають пісні, присвячують вірші. Але точно не поклоняються. Це скоріше як, як заспокійливо казка, абощо.