Порятунок у пітьмі: Вогонь і відраза ч.1

Після подій у церкві Мевіл переночував в поселені Олешки, що стояло неподалік від вкритого проклятим туманом села Жельони. Весь правий бік вкрився фіолетового відтінку синцем, тіло ломило від перенапруги, однак він все одно змусив себе вийти на срібний торговий шлях. Інквізитор не збирався чекати вічно, а тому пакт укладався до настання весни. Так що, не зважаючи на біль, йому потрібно було виступати на пошуки.

Срібний шлях пролягав крізь усі густонаселені поселення сходу і закінчувалось легендарним містом Мінтос, яке вже багато століть межує з землями вічної пітьми, де володарюють незчисленні орди породжень, і примудряється все ще існувати та розвиватись. Подейкують, що місцеві вже давно поклоняються пітьмі, саме тому ще досі живі, про що, зокрема, неодноразово розказували Мевілу зустрічні купці.

Крім них у нього не було інших інформаторів. За словами торговців, східняни дикуни, які лякаються будь-кого, хто не володіє їхньою мовою чи діалектом, або ж сильно відрізняється від них зовнішнє. Вони розказували про дивні ритуали, жертвоприношення, а особливо Мевіла вразила розповідь про кровожерливе плем’я Мері, у якого можна купити цілі згортки людської шкіри та м’яса.

Останніх, на щастя, побачити йому не довелось. Проте за тиждень шляху він не зміг вичавити з місцевих ані крихти цінної інформації. Двічі йому поталанило взяти замовлення на вбивство дрібних духів-шкідників, корчмарі охоче усміхались йому та брали гроші за випивку, ковалі з невдоволеним буркотінням лагодили його кольчугу, однак ніхто з них не хотів розповідати про місцевий уклад чи легенди. Зокрема проблем у цьому додавав і мовний бар’єр, подолати який коштувало надто дорого.

Великі міста розділялись відстанню, що вимірювалась тижнями, тож поговоривши з черговим зустрічним купцем, який направлявся в Альрун, він вирішив йти у Мінтос. На межі з темними землями його послуги мали б користуватися неабияким попитом, а зароблені гроші дозволять знайти йому тямущу людину, чи хоча б допоможуть розв’язати язика тим, хто володіє потрібною інформацією.

Черговий день у дорозі здавався Мевілу нестерпно нудним. Сірі, нашаровані один на одного хмари, от-от мали б розірватися лютою зливою. Незмінний пейзаж широколистих дерев та чагарників почав втомлювати, особливо через нестачу спілкування. Йому не вистачало супутника і рідкісні розмови з купцями, що розуміли всезагальну мову ніяк не впливали на його відчуття самотності.

Розуміння цього викликало у нього дурнувату усмішку. Сам собою у свідомості виплив образ Анрі і він вмить посумнішав. Відступнику вкотре задумався чи все з нею добре, чи знайшла вона його друзів. А якщо до тих вже дібралася руки інквізиції, чи не створив він їй додаткових проблем? Мевіл захитав головою, вивітрюючи ці думки і копнув камінчик, який за мить зник у густих травах обабіч дороги.

Трохи далі, біля підніжжя пагорба, він помітив кілька возів, які стояли півколом. Над ними здіймався ледь помітний димок, що ніби зазивав Мевіла до себе. Цілком можливо, що то ніяке не запрошення, однак в іншому випадку завжди можна напроситися відпочити та погріти руки. А для кращої переконливості в кишені котарді лежав символ меча. Якщо, звісно, там не сиділи східняни, тоді така маніпуляція буде не більше, аніж звичайний пшик.

Мевіл пройшов між критими возами, і підходячи до вогнища, озирнувся навколо. Біля багаття сиділо двоє кремезних чоловіків та один довгов’язий, всі були вдягнуті у сині туніки та загорнуті в хутряні плащі. Праворуч розміщувалась наспіх сколочена стайня, де крутився не високого росту чолов’яга, що був вдягнутий аналогічно до товаришів. Перед тим як зупинитись перед полум’ям, на якому стояв та парував казанок, відступник зиркнув на щит, що лежав поруч із довгов’язим й побачив на ньому герб. Це була чорна пташка, в дзьобі якої блищала срібна монета. Щось подібне, зазвичай, малюють собі найманці. І Мевіл міг закластися, що ці чоловіки ними й є.

– Вітаю добрі люди, – він підняв руку у привітному жесті, найманці ніяк на це не відповіли, витріщившись до нього суровими поглядами. – Дозволите втомленому мандрівнику погрітися біля вашого вогнища?

– Якось ти не виглядаєш втомленим, – поморщившись, прогримів здоровань ліворуч від відступника.

Обличчя найманця прикрашав огидний набухлий шрам, що тягнувся від лоба до правої брови, який заважав його міміці виражати щось інакше за відразу та злість. Вибрита голова з широкими вилицями та кремезні плечі, між яких на ланцюжку звисало щось накшталт ковадла тільки додавали йому суворості.

– Облиш, – сказав довгов’язий і шрамований, перевів на нього свій лютий погляд. – Сідай, мандрівнику, – після сказаного він відсунув свій щит за спину, розчистивши відступнику місце.

Мевіл сів, схрестивши ноги, і витягнув закляклі пальці, в яких закололо від раптових обіймів тепла. Ще трохи і мала настати зима. Від цієї згадки його тіло здригнулось. Він ненавидів зиму.

Довгов’язий підкинув у вогнище кілька сухих гілок і звернув на відступника усміхнені очі. Цей найманець мав видовжене обличчя, коротке чорняве волосся і пронизливі темно-зелені очі. Його зовнішній вигляд виражав розважливість і надійність. Однак Мевіл по своєму досвіду знав, що такі невинні на перший погляд люди – зазвичай найстрашніші вороги.

– Мене звати Хошик, це, – довгов’язий вказав на шрамованого, – Ґурнак, а праворуч, – він перевів руку на іншого здорованя, який, здавалося, витав десь у своїх думках, – Торун.

Останній сидів, склавши руки на животі. Почувши своє ім’я, він трусанув товстим підборіддям у сторону Мевіла і повернувся до своїх думок, витріщившись на казан. Відступник ледь змусив себе не усміхнутися, подумавши, що той певне ніяк не може дочекатися, коли вже приготується вечеря.