Порятунок у пітьмі: Проклята церква

Наступну ніч Мевіл провів у місті Ґлір. Там, у напівтемному приміщенні таверни, він весь вечір слухав монотонний писк колісної ліри і щиро дивувався своїй витримці, оскільки так і не зламав той чортів інструмент. Косоока повія невпинно навертала навколо нього кола, побачивши в ньому платоспроможного клієнта. Однак вона помилялась. Поки Анрі відвернулась, відступник вклав їй у сумку гаманець із коштовностями, які знайшов у маєтку єрлаута. З по між звичайного скла, дійсно дорогоцінних каменів там виявилось не багато, однак без них кишеня Мевіла схудла до десятка срібних монет.

Зранку він узяв бурдюк дешевого яблуневого сидру і в’яленого м’яса у дорогу, після чого спустився до нетрів міста, де можна було знайти сумнівних людей абсолютно на будь-який смак. Там він купив кілька змащених отрутою дротиків, срібний пил від кровопивць, яких достолиха у цих краях, і мало не отримав молотком по потилиці, коли на шляху до воріт з міста звернув не у той провулок.

Дорога до села Жельони зайняла у нього близько чотирьох годин, за які він встиг втомитися від власних думок. Тому чи не вперше зрадів, побачивши дрейфуючу лінію темного туману. Стоячи за крок від неї, він за звичкою почав перевіряти чи все лежить на своєму місці. Після цього, він відв’язав від заплічного мішка меч, розгорнув тканину, яка вже як місяць слугувала йому лезмачем і налив лезо священною енергією.

Вдих. Один крок. Видих. А також подив. Зазвичай світ у цей момент звужується до відстані трьох-п’яти метрів, однак зараз він бачив набагато далі. Мевіл підняв очі до неба і розрізнив декілька відтінків чорного, які переливались між собою, наче зустрічні хвилі. Спочатку здавалося, що особливо нічого не змінилось – звичайний нічний пейзаж проклятого світу. Однак вже через хвилину відступник став розрізняти у загальному шумі листя, трав та вітру, приємну дівочу пісню, що лунала гучніше ніж зазвичай.

Мелодія все ще була такою ж далекою й легко перекривалась мугиканням Мевіла. Проте такі зміни у природі туману йому подобались менше, ніж коли той створює чергових монстрів. Це звучало, наче сигнал до чогось кепського. З чим йому рішуче не хотілося б зустрітись.

Висохла пшениця хрустіла під ногами наче попіл. Навкруги не було ані дерев, ані кущів – лише змарніле рівне поле в далині якого виднілися шпилі церкви та перекошені хатинки, що стояли неподалік одна від одної. Жодних монстрів, жодних перепон. Такі прогулянки завжди виснажували його більше за будь-які стрічні проблеми, оскільки очікувати удар в спину завжди важче, аніж знати про нього.

Дійшовши до першого будинку, Мевіл спробував обережно обійти його з іншої сторони, щоб не йти центральною дорогою, однак зупинився на повороті, оскільки з іншого боку не вистачало пів стіни. Відступник повільно виглянув, оглянув середину і не помітив там нікого живого. За те мертвих тут було вдосталь.

Він переступив через уламки цегли, добряче присипаної штукатуркою, пройшовся по щербатій та скрипучій підлозі до більш-менш цілого селянина і, зігнувшись над ним, окинув того спішним поглядом: ані подряпин, ані укусів. Єдина рана, тонка та акуратна, тягнулась від правого плеча до пуза. Щось подібне не міг залишити жоден монстр, окрім кровопивць, які уміють битися людською зброєю. Проте це не пояснювало чому все приміщення залите кров’ю.

– Дивно, – прошепотів Мевіл, – можливо розбійники. Хоча тоді чому вибита стіна… Дивно, – повторив він.  

Інших селян явно прибило каменями, тому знайти у них відповіді меч навіть не намагався. З дому відступник вийшов через двері, що були закриті на засов. Інші будинки теж виявились понівеченими й жоден з них не дав пояснень, що тут відбулось. Вийшовши з останньої домівки, Мевіл гірко зітхнув, бо зрозумів, що марно згаяв свій час. Залишалось тільки оглянути церкву.

Будівля храму дещо відрізнялась від звичайних провінційних церков, нагадуючи східні язичницькі капища. Він би не здивувався, якщо колись це так і було. Центральна частина з білого каменю закінчувалась трикутним дахом, під яким у металевому обручі знаходився знайомий кожному символ церкви. По боках стояли пофарбовані у чорне башти, в яких проводились служби для звичайних людей та слуг. Побачивши символ, відступник хотів кинути якесь гостре слівце, проте на нього раптом напало гнітюче відчуття, яке відбило усе бажання.

Масивні дерев’яні двері були закриті з середини, так що йому довелось лізти у вузьке вікно поряд. Спочатку всередину відправився заплічний мішок. За хвилину звідти не почулося жодного звуку і поки Мевіл видирався до рами, кілька разів облаяв себе, бо якби звуки таки почулись, він міг залишитися без речей.

Акуратно зістрибнувши на стесану кам’яну підлогу, він одразу ж пригнувся і прилинув до найближчого кута. Зараз відступник був у передвхідному приміщенні, де стояло джерело для омивання. По обидві сторони від нього стояли масивні двері, які, певне, теж були закриті. По праву сторону від джерела Мевіл побачив діру у стіні, крізь яку міг протиснутись. Спершу він активував знак, щоб підсвічувати дорогу, а опісля безрезультатно потягнув на себе кожну з дверей. В середину залишався лише один шлях.  

Діра вела до східного нефа, представленого довгим коридором з купою проходів, що вели у спальні. Відступник заглядав у кожну кімнату, аж поки не знайшов вихід до центральної зали. Скрип погано змащених петель супроводжувався далеким скреготанням, що нагадувало шарпання металу об камінь. Це насторожило його. Він обійшов двох послушників у чорних робах, які лежали лицем до підлоги, сперся рукою об колону, що закривала йому вид на залу, й обережно виглянув за ріг.