Порятунок у пітьмі: Прощання

Вони пішли з міста зранку. Мевілу було складно вмовити Анрі піти з інквізитором, але він був впевнений, що робить все правильно. Зрештою, це мало колись статися. Його життя наповнене небезпекою, виживанням у жорстокому та ворожому до нього світі. І кожен супутник – це можлива втрата, яку він не хотів переживати. Особливо її. Так мало статися, заспокоював себе відступник, хоч вірилось у це складно.

Дорога у Ґлір тягнулась у тому ж напрямку, що й шлях до Сіндраїлу, розходячись на перехресті Срібного та Вугільного торгових шляхів. На цій розвилці вони мали заночувати разом, після чого на довго розійтися. Ця думка давалась Мевілу непросто. Він вже встиг звикнути подорожувати з кимось і не хотів думати про завтрашній день.

Екіпаж інквізитора розгортався довгі дві години, за які його слуги встановили величезний намет, в якому при бажанні можна було розмістити дві дюжини людей, та розвели кострище, де тільки-тільки почали готувати суп. Мевіл не став очікувати вечері, а взяв з сумки шматок хліба, трохи в’яленого м’яса і відійшов до розкидистого дуба, що стояв неподалік від імпровізованого табору.

Він подивився на сіре, з вкрапленнями чорного, небо та сумно зітхнув. Вечір нічим не відрізнявся від ранку чи дня. Блідий пейзаж викликав смуток та не найкращі спогади з життя, тому, аби прогнати їх, Мевіл зняв з меча тканину, дістав точильного каменя і неспішно почав загострювати лезо.

Через декілька хвилин, разом з легким поривом вітром, він відчув приємний аромат чебрецю. В наступну мить біля нього сіла Анрі та передала кружку з відмінним пивом.

– Дякую, – сказав він, відклавши клинок.

Дівчина усміхнулась у відповідь, солодко потягнулась і непомітним відступнику рухом схопила меч. Вона хотіла підскочити з ним до того, як Мевіл забере зброю назад, однак не втримала баланс і завалилась на бік. На секунду, здавалося, що всі звуки навколо раптово зникли, однак вже у наступну мить вони обидва почали нестримно сміятися. Через це Мевіл навіть пролив частину пива на своє новеньке темно-синє котарді.

Зрештою, Анрі таки підвелась разом з клинком, кілька разів рубанула ним повітря, скосила особливо неслухняні травинки, що ніяк не хотіли піддаватися пориву вітру, після чого поклала меч на плече та зайняла героїчну позу, в яких стоять змальовані на численних картинах легендарні воїни.

– Не думала, що він такий легкий, – радісно прокоментувала Анрі.

– Він тяжчає після двадцятого змаху, – пояснив Мевіл, поставивши кружку на землю поряд. – Краще поклади його, поки не поранилася, – усміхнувся він.

– Можливо я хочу стати першою художницею-воїтелькою, а ти прямо зараз руйнуєш мої мрії, – гордо піднявши голову, сказала вона. – Хоча, якщо хоробрий меч залишиться без свого меча, то як він зможе повернутися і навчити художницю битися? – Анрі поклала клинок біля відступника, після чого, підігнувши ноги, сіла навпроти нього.

– Обов’язково, – все ще усміхнений пообіцяв він.

– До речі про це, – в одну мить посумнішала Анрі. – Я зрозуміла, що за умовами пакту він мені не загрожує, проте я не розумію чому ти взагалі погодився. Це ж інквізитор! – наголосила вона. – Ти ж і без мене знаєш, що з ними не можна вести ніяких справ.

– Знаю, – зітхнув Мевіл. – Тому й сказав тобі знайти в Сіндраїлі моїх друзів. А що до того чому я погодився, – він відковтнув з кружки та задоволено усміхнувся. – Нехай думає, що не залишив мені вибору, але я побачив у цьому можливість дещо покращити своє становище.

– Про що ти, – здивовано підняла брову Анрі.

– Все залежить від того, як я справлюсь з замовленням, – пояснив він, допивши пиво. – Тому поки не можу розповісти.

– Ех, – сумно зітхнула дівчина, – тоді можу тільки побажати, щоб у тебе все вийшло.

Анрі дістала із сумки щоденник, розгорнула його на чистій сторінці та, усміхнувшись, поглянула на Мевіла.

– Ти казав, що бачив в маєтку різних істот, розкажеш як вони виглядали?

Він зловив рукою порив вітру, вкотре вдихнув приємний запах чебрецю і зрозумів, що завтрашній день буде нестерпним. Тому вирішив зосередитися саме на цій миті і, узявши до рук клинок та точильний камінь, усміхнувся дівчині у відповідь.

– Звичайно.