Живуть там лиш найтемніші: Володіння мороку

Йти протоптаним шляхом було доволі небезпечно, оскільки монстри могли вловити його запах. Тому, глибоко вдихнувши та вилаявшись, він завернув праворуч, у сторону західного крила. Перехід в іншу частину маєтку перекривався густим павутинням, яке сильно прилипало до клинка, заважаючи, відступнику прочищати собі шлях.

Вкінець розбитий ліхтар залишився в кімнаті пана, так що дорогу йому освітлювала невеличка куля на кінчику вказівного пальця, з якої час від часу безшумно виривалися іскринки. Священна енергія могла приманити чудовиськ, тому він йшов неспішно й обережно, уважно прислухаючись до оточення та своїх відчуттів.

Кількість павутини та сторонніх звуків насторожували. Він чув дивне шипіння, хруст, схожий на те, коли наступаєш на суху гілку, приглушений стук по кам’яних стінах. Останній, часто чувся десь зовсім поряд, проте жодного разу Мевілу так і не вдалося вловити його джерело. Здавалося, що навколо нього витають невловимі тіні. Це насторожувало ще більше.

Дорогою він натрапив на котоподібну істоту, яку бачив у лабораторії. Її хутро та шкіра були обпечені до самих кісток. Крім цього, породження знаходилось у погано сформованому коконі з павутиння, звідки до стін тягнулися тонкі нитки. Далі вони спліталися у цілу мережу, яка, певне, розходилась по всьому західному крилі.

– Хитра пастка, – прокоментував побачене Мевіл.

Всередині темних туманів завжди точиться запекла боротьба. Породження змагаються між собою, розвиваючи власну небезпечність. І, оглядаючи приманку, Мевіл зрозумів, що забрів на територію, де ця боротьба проходить найактивніше. 

Оминувши пастку, він спустився на перший поверх. Звідти потрібно було триматися лівої сторони, щоб вийти у центральну залу, проте Мевіл помітив на підлозі маленький, приблизно з ніготь, опал, різко зупинився і став уважно оглядати оточення. В трьох кроках праворуч лежав такого ж розміру жадеїт, а ще далі – топаз. Останнє каміння лежало неподалік від діри в стіні, через яку людина могла пройти у повний зріст.

Мевілу одразу спало на думку, що це могла бути та сама діра, про яку говорили робітники. Однак розташування каміння нагадувало швидше дорогу в пастку, ніж випадково втрачену наживу. Він оглянувся ще раз, посиливши сяйво в руці. Павутиння тут було набагато більше ніж позаду, найтовстіші канали до того ж вкривались жовто-зеленою, в’язкою на вигляд, рідиною. З умовного центру мережі у таємну кімнату тягнулись тонкі нитки, так що вона теж входила у зону контролю породжень, які цю павутину створили. Самих же істот відступник не чув, як й інших сторонніх звуків, які супроводжували його дорогою сюди. 

Про всяк випадок, спершу він відшукав дорогу до центральної зали та прочистив шлях від павутиння. Після цього, щоб не заблукати в критичній ситуації, повертаючись до таємної кімнати та дорогоцінного каміння він залишав по собі зім’ятий у кульки папір. За цей час не показалось жодного створіння, що насторожувало відступника, але не відвернуло від задуманого.

П’ятнадцять відсотків із зібраних в спальні єрлаута грошей покривали витрати на одяг, проте Мевіл сумнівався, що їх вистачить на полагодження кольчуги, не кажучи вже про подальше життя. Однак про дорогоцінності пан нічого не казав, і навряд чи він взагалі про них знає. А це означало, що й відступнику необов’язково згадувати про свою знахідку.

Наближаючись до діри в стіні, Мевіл налив лезо священною енергією і склав руки у знак спалаху. Він йшов повільно, обережно переступив через оббитий поріг, швидко оглянувся і, прислухаючись до оточення, прилинув до стіни біля входу. У центрі кімнати стояв величезний, циліндричної форми, зелений кристал, з якого у різні боки стирчали сотні поменше. Також від нього линуло слабке, кислотного відтінку, сяйво, а сам кристал був вкритий просоченим слизом павутинням. Звідти, тонкі, майже невидимі, нитки тягнулися до численних хаотично розкиданих, коконів, окремі з яких, досягали людського зросту.

Через хвилину він вловив стукіт по підлозі, що лунав десь за кристалом, проте створіння не йшло в його бік, а ходило зі сторони в сторону, супроводжуючи це доволі дивним звуком. Коли стукіт зупинявся, спочатку чулось неспішне стрекотіння, а після – хруст, ніби там подрібнювалося щось дуже міцне.

За кілька наступних хвилин нічого не змінилось. На підлозі, між коконами та кристалом, лежав розірваний мішок, з якого виблискувала ціла купа дорогоцінних каменів, і Мевіл, намітивши найкоротший шлях, став чекати того самого хрусту. Гучний звук мав приховати необережні кроки. Коли він почув сигнал, то швидким, але м’яким, кроком попрямував до каменів. Деякі з них нагадували звичайні скляні прикраси, якими користуються бідняки, однак вибирати не було часу, тому в його заплічний мішок відправлялось усе, що попадалосья на шляху.

Скінчивши, Мевіл поглянув у сторону величезного кристала. Створіння за ним його не почуло, продовжуючи займатись своїми справами. Задоволено усміхнувшись, він повернув на вихід, але вже через крок скрикнув від раптового болю.

Величезний, у пів людського зросту, павук, що зачаївся на стіні над виходом, плюнув у нього жовто-зеленою рідиною, яка миттєво роз’їла і одяг, і кольчугу. Метал послабив отруту породження, так що вона обпалила лише шкіру на плечі та передпліччі. Вчасно зорієнтувавшись, він ухилився від повторної атаки та метнув у істоту ніж. Той увійшов в м’яку спину створіння, яке, здригнувшись, впало на підлогу. Далі Мевіл схопився за меч обома руками, в три кроки дострибнув до павука та увіткнув клинок між його багрових очей.