Живуть там лиш найтемніші: Маєток

Мевіл зупинився перед нечіткою лінією чорного туману, важко зітхнув і дістав карту, на якій була зображена земля Ліндейла. Від тої дороги, де він зараз стояв, йому потрібно було пройти щонайменше сто метрів уперед, після чого звернути направо, щоб потрапити у поселення. Склавши мапу, він пройшов декілька кіл, вивіривши однакові кроки, та вирахував скільки доведеться їх зробити, аби дійти до наміченої цілі.

Далі відступник відв’язав від похідного мішка меча, зняв з нього мішковину й, склавши пальці у знак, налив лезо священною енергією. Щоб той не випромінював світло, знову накрив тканиною і зав’язав на легкий вузлик. Закінчивши з підготовкою, він вкотре важко зітхнув та зайшов на територію темряви.

Всього за одну мить видимість знизилась до відстані витягнутої руки. На темному тлі вирізнялися лише форми недалеких дерев, тому основними відчуттями світосприйняття відтепер ставали слух та нюх. Мевіл опустив голову і став відраховувати кожен крок, уважно прислухаючись до усіх звуків навколо себе. Окрім одного: дуже далекої та приємної дівочої пісні, що лунає у всіх чорних туманах. Прийнято вважати, що почувши її слова, людина неодмінно зійде з розуму. Мевілу вже не раз доводилось у цьому переконатися, коли люди, після виходу з темряви, починали бездумно наспівувати слова невідомою мовою. А тому, лишень вловивши нотки проклятої мелодії, замугикав стару баладу «Про волохатий народець»

Порахувавши до ста, відступник повернув праворуч і незабаром опинився у поселенні Ліндейл. У побитих домівках могли бути гнізда монстрів, тому перш ніж дістати мапу, він підійшов до найближчої хати, підтягнувся до віконної рами та обережно оглянув приміщення. За, приблизно, хвилину часу, жодні контури в пітьмі не ворухнулись, ніяких сторонніх звуків він також не почув, тому вліз усередину.

Нечисленні меблі були побиті, на стінах чітко виділялись сліди кігтів та кров. На підлозі Мевіл знайшов уламок чийогось панцира і поклав його у заплічний мішок, за одно діставши звідти мапу. Далі йому потрібно було дістатися башти з дзвоном, оскільки та стояла недалеко від маєтку єрлаута. Виглянувши у вікно, він побачив контури високої будівлі.

– Північний захід, – тихо пробубонів відступник. – Кроків, п’ятнадцять до дому попереду і двадцять до башти.

Намітивши шлях, він вийшов з будівлі та перебіжкою дістався до першої точки. Звідти доносилось тихе гарчання та мускусний сморід. Монстрів всередині було небагато, максимум троє, але йому не хотілося витрачати сили на непотрібний бій. Тому, щоб його не знайшли по запаху, Мевіл витягнув з плаща флакон з кров’ю мерця та вилив її на стіну будівлі, після чого одразу побіг до башти.

По дорозі він чув ще декілька загрозливих звуків, тому досягши цілі, виліз на дерев’яну балку, що стирчала з кам’яної стіни. За кілька хвилин до нього так ніхто й не наблизився, тому полегшено видихнувши, він зліз на землю і попрямував до маєтку. Його контури Мевіл помітив ще на пів шляху до башти. 

Двері маєтку були у пів відкритому стані, від них тягнулася темно-червона лінія крові по якій були розкидані уламки інструментів та частини одягу. Відступник обережно увійшов всередину, тримаючи наготові знак, проте нікого живого поблизу не виявилось і він опустив руку.

Біля стіни лежав один з робітників. У нього були відсутні частини тіла, чітко проглядалися сліди кігтів та зубів. Поряд з ним лежала скривавлена кирка та розбитий ліхтар. Мевіл присів і відкрив мерцю очі – ті виявились нормальними, однак про всяк випадок він дістав ножа і вирізав на щоці робітника символ та налив його енергією, щоб прокляття не скористалось цим тілом, як вмістилищем.

– Значить ти тікав, – сказав, поглянувши убік, Мевіл, – але в останній момент чомусь вирішив оборонятися, – він підняв з підлоги ліхтаря і після двох спроб той все-таки запалився. – Бідолаха, вихід був так близько.

Знявши з меча мішковину, відступник попрямував вглиб коридору. Йому потрібно було дістатися до кухні та особистих покоїв єрлаута, де по словах пана Рослава він заховав монети з найбільшим номіналом. Однак спершу Мевіл хотів відвідати алхімічну лабораторію. Там могли бути цінні для нього речі, які навряд чи в найближчий час знадобляться аристократу.

Дійшовши до широкої зали з купою дверей у вигнутій стіні та сходами над ними, що вели на другий поверх, він вирішив перевірити кімнати по ліву сторону, оскільки точно знав, що по праву знаходилась кухня та продовольчий склад. Прямо біля дубових дверей лежав ще один чоловік, на якому був одяг з дорогих тканин. Проте більше Мевіла зацікавила сумка з промасленої шкіри, в яких, зазвичай, тримають цікаві речі. З поміж усіляких креслень, гаманця, що перекочував до кишені меча, та уламків скла, була записка: «Передай Мирославу, що за стіною в малій залі є якась кімната. Міроль випадково почав довбати не там де треба. Крізь дірку бачимо коштовні камені».

– Так тебе звати Мирослав? – риторично запитав Мевіл, поки наносив на щоку мерця той же символ, що й першому бідоласі. – Чи ти мав передати це Мирославу?

Зайшовши у лабораторію, відступник не відчув жодних проявів магії – лише зв’язку десятків ароматів, що линули з численних розбитих флаконів. Біля алхімічного столу в оточенні купи уламків скла лежало ще два робітники. В трьох метрах від них – істота, яка нагадувала кішку, але з непропорційно великими лапами, сплюснутою мордою та рядком гострих зубів, що не поміщалися у роті.

Вирізавши символи на мерцях, він підійшов до створіння. Темрява доволі креативна у своїй жорстокій творчості й завжди знайде чим здивувати. Навіть мертвим, цей кіт міг рухати щелепою, якщо до неї доторкнутися. На щастя, Мевіл вчасно забрав руку, після чого одразу ж інстинктивно вдарив істоту по голові.