Живуть там лиш найтемніші: за день до бурі

В кімнаті було лише одне ліжко, тож, сумно зітхнувши, Мевіл постелив на підлогу свій плащ. Він тяжко опустився вниз, крякнув від болю й зігнув поранену ногу в коліно. Рана вже майже затягнулась, але через свій магічний характер, боліла так само нестерпно, як і в день її отримання. Зціпивши зуби, відступник зняв пов’язку, створив знак священної іскри та направив ту до стегна. На цей раз вона лише трохи розширилась і навіть не вжалила шкіру. Це означало, що темна магія вже майже вивітрилась з рани.

– Я знайшла пов’язку, – увійшовши в кімнату, сказала Анрі.

Вона сіла поряд з мечем і дістала з сумки бурдюк, від якого навіть в закритому стані несло спиртом та хвоєю. Дівчина вилила зілля на смужку білої тканини та пересіла так, щоб їй було зручно перев’язати відступника.

– Я можу й сам, – сказав Мевіл.

– Можеш, якщо тільки посмієш відібрати у мене пов’язку, – в її голосі не було ані виклику, ані насмішки – лише втома.

Мевіл видав тінь усмішки й відкинув голову назад. Після їхньої втечі з Альруну, Анрі вирішила якийсь час поподорожувати з відступником, поки вони не дійдуть до досить віддаленого та великого міста, в якому вона зможе жити без остраху, що її знайдуть таємничі переслідувачі. Він намагався спитати про них, але дівчина кожен раз ухилялась від відповіді. Зрештою, як подумав відступник, це не так і важливо, поки її проблема не торкнулась його особисто.

– Нога вже майже зажила, – закінчивши перев’язку, сказала Анрі. – Але ти впевнений, що зможеш битися? – спитавши, вона підвела на меча сповнені занепокоєння очі.

Мевіл витягнув ногу і кинув швидкий погляд на супутницю. Йому хотілось спитати: вона переживає саме за нього, чи за те, що може залишитися без безкоштовного захисника? Проте вирішив не створювати зайвої напруги.

– Ти сама казала, нам потрібні гроші. А на крайній випадок у мене ще залишилось ось це, – він дістав з внутрішньої кишені котарді згорток, від якого линув приємний запах розмарину.

– Сподіваюсь тобі не доведеться труїти себе, – вона дістала зі своєї сумки гребінець і почала повільно розчісувати свої пишні чорні локони. – І взагалі, це замовлення якесь дивне. Якщо він аристократ, нехай і дрібний, то чому не пішов до Церкви? Йому б там точно не відмовили.

Мевіл відповів не одразу. Він задивився на шовковисте волосся Анрі. Таке йому доводилось бачити лише у дружин купців. Відступника щиро дивувало вміння супутниці залишатись гарною, не дивлячись на постійну дорогу.

– І чому це стало хвилювати тебе тільки зараз? – усміхнувся меч.

– Бо я не найманець, який ризикує кожну хвилину свого життя, – зауважила Анрі. – Якщо ти знаєш відповідь, то просвіти.

– По дорозі в Мор, – він покопирсався у своєму похідному мішку, взяв точильного каменя і прийнявся гострити ним кинджал, – ми заїжджали у Ямніль, де ще була лазня і я ходив продавати коняку.

– Так, я пам’ятаю, – поклавши гребінець на невеличкий столик, вона обернулася до Мевіла. – І що?

– Поки я чекав на тебе, то підслухав розмову місцевих. Серед них був мисливець і охоронець священника. Перший, розповів, що зі священного міста перестали надходити замовлення на дичину, а другий пояснив чому. Словом, – дивно засміявся відступник, – у священного міста така ж біда, як і у нашого єрлаута.

– Його поглинуло прокляття? Але як це можливо? – здивовано запитала Анрі.

– Ніхто не знає, – все ще усміхнений Мевіл відклав точильного каменя і сперся спиною об край ліжка. – Тому Церква цілком могла відмовити пану Рославу у допомозі. Як я чув, майже усіх мечів відправили у Священне місто на зняття чорного туману, а на допомогу простим людям їх залишили не більше дюжини. Виходить, це все-таки правда.

– Добре, – протягнула вона і задумливо зсунула брови. – З одного боку, прокляття зіграло нам на руку, але з іншого, хіба не викличе підозр чолов’яга, який називає себе мечем і при цьому вільно розгулює невеликим містечком?

– Я про це не подумав, – похмурнішав Мевіл.

– Ого, вмієш ти здивувати.

– Буває й таке, – розвів він руками. – Тепер буду обережнішим. А ти будь пильною. Якщо до цього додумається ще й Рослав, то у нас можуть виникнути проблеми. Тому, якщо я не повернусь за два дні, краще йди з міста.

– Кожен раз ця драматичність, – усміхнулась дівчина. – Може й піду, але спершу пошукаю тут тих, хто може дозволити собі портрет. До речі, – вона дістала з сумки щоденник та шматочок вугілля, – по дорозі ти розказував про банші. Розкажи ще раз, як вона виглядала?