Живуть там лиш найтемніші

– Чи є сміливці, які готові відправитись у поселення Ліндейл, аби дізнатися долю зниклих там людей?!

Посеред площі містечка Мор, зазивно кричав молодий хлопець. Він був вдягнутий як купець, але оратором був не найкращим. Люди не звертали на нього уваги, ніби ігноруючи сам факт його існування. А трибуна у вигляді пошкодженої діжки тільки додавала сумнівів, щодо здорового глузду парубка.

– Ліндейл повен скарбів! І кожен хто допоможе врятувати потрапивших у біду людей, отримає величезну нагороду! Срібло, золото, коштовності!

Мевіл з Анрі тільки прийшли у місто і зараз шукали місце для ночівлі. Відступник не звертав уваги на купця, намагаючись згадати яка з місцевих таверн найдешевша. Проте дівчина, зацікавлена виступом, зупинилась перед оратором, змусивши Мевіла зробити те саме.

– Ти казав у нас закінчуються гроші, – сказала Анрі.

– Якщо ти про це, – меч вказав рукою на чоловіка, – то звучить, як марна трата часу.

– Може хоча б спитаєш?

– Ті, хто не соромлячись кричить про золото й коштовності – рідко ними розплачуються. Ходімо.

– А якщо це виключення з правил? Про від…кхм, таких як ти, теж всяке говорять. Спитай, може ми приємно здивуємось. – Погляд Анрі дивним чином змінився, він викликав у Мевіла щось таке, чому він не міг опиратися.

– Трясця, гаразд. Але якщо я маю рацію, то на цей раз в дорогу візьмемо найдешевше вино, а не те, що солодше.

– Ми вже це обговорювали. Той шмурдяк, який ти хотів взяти, явно був скислим, – дівчина опустила очі, стисла кулаки, але вже у наступну мить розпливлась у посмішці. – Добре, по руках.

З того моменту, як вони покинули Альрун пройшло два тижні. Майже всі гроші пішли на купівлю нового одягу. А те, що залишилось, тануло прямо на очах. З роботою по дорозі пощастило тільки раз, проте плата була мізерною. В останньому поселенні знайшовся заможний селянин, який зміг викупити у Анрі, по дуже заниженій ціні, свій портрет. Але грошей все одно було мало. Тому дівчина чіплялась за будь-яку можливість їх здобути.

Мевіл стримав бажання закотити очі й підійшов до хлопця. Церковний знак сковзнув між його пальців на витягнутій руці та заколихався, подібно маятнику.

– Тобі потрібна допомога? – холодно запитав він.

Оратор тут же замовк, потуплено поглянув на символ меча і, розплившись у радісній усмішці, зліз із діжки.

– Так-так, потрібна, пане меч. Ще й як потрібна! Схоже верховні боги змилостивились наді мною, – він склав руки у молитовному жесті.

– Ага, – зітхнув Мевіл. – То що в тебе за робота?

– Я стою тут уже годину чи дві…Та цілу вічність! – явно проігнорувавши питання відступника, купець поправив пояс, зняв з нього бурдюк і сумно похитав ним зі сторони в сторону. – Ви не проти, якщо ми обговоримо мою проблему за кухлем вина?

– Ні не проти, – знову зітхнув він. – Пропоную таверну «Вовче ікло». Я зупинявся там, коли останній раз був у місті.

– Якщо так бажає пан меч, – він закусив нижню губу, – тоді ходімо у «Вовчий клик»

Купець зробив декілька кроків вперед, поглянув чи йде за ним меч і помітив біля того дівчину. Його очі моментально округлилися від здивування, оскільки знаряддя Церкви рідко виказують людяність. Вони прагнуть святості, вищого блага, а все інше – лиш спокуса, причини, через які люди стають проклятими. Проте, схоже, цей меч не боявся заразитися мороком.

– Це ваша супутниця? – спитав у Мевіла купець. Він чув, що іноді мечами стають і жінки, але ця не виглядала, як воїн. Принаймні, зовнішнє.

– Так, ми мандруємо разом, – відповіла Анрі, в її голосі прозвучали нотки виклику. – Сподіваюсь для вас це не стане проблемою, пане...

– Рослав. Єрлаут* Рослав. Ніяких проблем, – махнув він рукою.

Дійшовши до чергового перехрестя вулиць, вони звернули направо. Мевіл поглянув на кілька знайомих будівель: покинуту чорну башту чаклуна й стару винокурню, і нарешті згадав дорогу до таверни, до якої залишалося зовсім нічого.

– Єрлаут? – перепитала Анрі. – При всій повазі, – усміхнулась вона, – ви не виглядаєте, як аристократ.

– А з цим вже, власне, пов’язана та проблема, з якою я хочу звернутися до пана меча, – гірко відповів Рослав і штовхнув двері «Вовчого ікла».

Таверна «Вовче ікло» повністю виправдовувала свою назву. За стійкою, крім жовто-білих щитів метрополії Ґлір, висіли трофейні шкури, що колись належали оленю, кабану та вовку. Справа від стійки стояло ведмеже опудало, якому невідомий розумник вклав у лапу дерев’яний кухоль. А ліву частину закладу прикрашали лускаті морди безневинних хранителів місцевих боліт. Побачивши їх, Мевіл невдоволено поморщився і кинув косий погляд на хазяїна таверни. Проте вже у наступну мить різко пом’якшився, оскільки без хранителів місту дуже скоро може знадобитися його допомога.

– Яка мерзота, – прокоментувала декор Анрі.

– За те дешево, – відповів Мевіл.

Недовго думаючи, вони зайняли стіл у правому кутку таверни. Стіл прикрашався грубо вирізьбленою вовчою мордою, щелепа якої сильно косилась в сторону, що викликало у Анрі короткий приступ сміху. І судячи з ображеного зітхання служки, який мав прийняти замовлення, вона тільки що образила художника.