Небезпека ховається у тіні: Породження

– Як пройшло зі справами? – спитала Анрі, шкрябаючи вугіллям по сторінці щоденника.

– Прийнятно. Я роздобув їжі в дорогу.

Дівчина взяла простягнутий їй набитий під зав’язку мішечок і поглянула на меча. Його очі виглядали ще сумніше, ніж декілька годин тому. На обличчі вирізнялися свіжі подряпини, одяг був заляпаний кров’ю. Вона могла належати як відступнику, так і тому, у кого він взяв меч чи провіант. Проте Анрі вирішила, що розумніше буде не ставити зайвих питань.

– Прохід в катакомби вже відкритий, йдемо? – запитала дівчина.

Вловивши кивок відступника, вона відвернула погляд у темряву спуску, щоб не думати чия на ньому кров. Хоча, не дивлячись на його зовнішній вигляд, Анрі чомусь зовсім не відчувала від нього небезпеку. Всім своїм виглядом відступник викликав у неї довіру. Вона не могла цього пояснити, можливо, вся справа в його магічному погляді чи тому, що він теж жертва цього проклятого світу? У будь-якому разі, нарешті вирішила дівчина: хто б це не був, певне він того заслужив.

Мевіл запалив ліхтаря, взяв з рук дівчини карту і став спускатися по трухлявій драбині у темряву. У ніс одразу ж вдарив сморід: споріднення запахів сирості, старості та суміжних з катакомбами стічних вод. Заним спустилася Анрі, яка на диво меча, не стала ділитися своїми думками щодо цієї місцини. Хоча впродовж хвилини її декілька разів мало не знудило.

Під ногами хлюпав тонкий шар води, з кам’яних стін повільно стікали каплі нечистот, пищали пацюки та дзижчали комахи. Всі звуки розносились луною, неприємно давлячи на  чуйний слух меча. Анрі старалася втримати в собі вечерю і не хотіла відволікати відступника. Тому певний час вони обидва мовчали.

Після невеликого спуску в широкий тунель, їхній шлях пролягав через мережу вузьких проходів, зі стін яких доносилися звуки, що кожен раз змушували дівчину здригатися. Мевіл пояснив, що це можуть бути гнізда різних нижчих істот, від чого Анрі зовсім не стало спокійніше.

– По карті тут має бути дещо інший прохід. Доведеться пошукати інший.

В тупику зліва була діра, крізь яку могла протиснутись доросла людина. Проте, не дивлячись на це, Мевіл вирішив все ж дослухатись до численних попереджень у вигляді малюнків на стіні. Окрім купи незнайомих йому рун та переплетінь в’язі, тут були зображені й істоти. Зокрема вихор, що уособлював повітряного елементаля, який пожирав дороговказ.

– Чому? – здивовано спитала Анрі. – Здається, ми цілком можемо протиснутись.

Відступник мовчки вказав на елементаля.

– І що це значить? Щось із місцевих забобонів?

– Значить, ти не місцева, – усміхнувся Мевіл. Втім, це його зовсім не здивувало. – Альрун – це місто торгівців, тому тут зібралась ціла купа народів зі своїми віруваннями. Один з них вірить у демонів доріг, які скидають на голову мандрівника купу зайвих проблем.

– І ти в це віриш? – насмішкувато спитала дівчина.

– Ні, але якщо тут є більш безпечний шлях, то краще піти ним.

Мевіл розвернувся і завернув вправо від тупика.

– Ну, може вірувань тут і багато, але Церква явно вважає себе головною, раз відкрито влаштовує полювання.

Анрі старалася не відставати від меча ні на крок, оскільки ліхтар у них був лише один. Зі стелі на сірий плащ дівчини впала величезна крапля нечистот, через що вона непристойно вилаялася. Мевіл хотів зробити вигляд, що цього не помітив, але не зміг стримати короткого смішка.  

– Просто ніхто не осмілювався їм заперечити, от і все, – голос відступника видав сумні нотки. – Судячи з тону, – почав він після короткої паузи, – Церква не приходиться тобі до вподоби.

– Просто мені близька твоя проблема, хоч я й не відступник, – поглядом вона вловила кров на однотонно сірому котарді меча, але вперше не відвела при цьому очей.  

– На тебе теж полюють? – здивовано спитав Мевіл.

– Проклятий світ не дає спокою нікому і всіх нас женуть його плоди, – зітхнувши, сказала Анрі.  

– Із цим не посперечаєшся, – погодився відступник. – До речі, – вказав він рукою вперед, – здається, це вже вихід.

На перший погляд, перед ними постав черговий тупик. Але кладка в стіні була закладена наспіх, можливо, тими, хто колись вже проходив цим шляхом. Мевіл дістав меча, розвернув його ефесом і, болісно поморщившись, вдарив по найхиткіших місцях стіни, відкривши прохід назовні.

В обличчя вдарив свіжий порив вітру. Катакомби, як і місто, нарешті залишились позаду. Вони почали підійматися по пагорбу у сторону лісу, але через декілька кроків відступник схопив Анрі за руку і припав з нею до землі. Через мить після цього, почулося боязливе ржання коней, людські крики та болісний стогін.

Мевіл підповз ближче до великого каменя, що стояв попереду й обережно виглянув, приготувавши про всяк випадок знак спалаху. На галявині, за кроків двадцять від них, розверталася доволі трагічна картина. На групу добре озброєних людей напав дух-тінь – одна з істот, породжених прокляттям.

Потік темної енергії мав видовжену форму і нагадував опудало з тонкою, серпоподібною головою. Прямо на очах відступника, він пройшов крізь одного з вершників, не зачепивши при цьому коня. У ту ж мить, в слід за тінню, з воїна потягнулися голубі лінії життєвої енергії. Якийсь арбалетник спробував розірвати смертельні пута болтом, але той пролетів мимо. Змарнілий, у буквальному сенсі висушений, вершник впав на землю, після чого породження одразу ж перемкнулось на іншу жертву.