Небезпека ховається у тіні: Перший внесок

Прокляття змінило порядок світу багато століть тому, але все ще не всюди воно мало свій моторошний вплив. Місто Альрун було одним з таких місць. Тут кипіло життя, торгівля йшла повним ходом, на вулицях навіть можна було почути дитячий сміх. Зокрема, не дивлячись на те, що сонячних променів не бачили з появи мороку, люди тут мали смуглий відтінок шкіри. А день був настільки світлим, що забути про існування прокляття – не складало труднощів. Однак в  місто Мевіл прийшов з конкретною ціллю: окрім всіх інших особливостей, Альрун славився майстрами ковальської справи.

Щоб звернути на алею майстрів, йому потрібно було пройти через площу Понтифіків, де зібралася незвична для нього кількість людей. Натовп задоволено улюлюкав під  жалісні крики чоловіка, що благав про милість. Зі стовпа, до якого той був прив’язаний, незабаром почав валити густий чорний дим. Побачивши це, Мевіл мимоволі здригнувся, оскільки зрозумів чиїм стражданням радіють міщани.

Через очищення вогнем проходили лише ті, кого торкнулася пітьма, а також мечі, що відступилися від догматів Церкви. І цей чоловік аж ніяк не виглядав проклятим. Мевіл бачив, як язички полум’я відкарбовуються на шкірі відступника, як інквізитор, вдягнутий подібно звичайному головорізу, підігрівав ненависть натовпу. Він пограв руків’ям кинджала, прикидаючи чи зможе непомітно метнути його, щоб розірвати мотузки. Бо йому була відома хитрість кари – жертва не згорала, а повільно задихалась від диму. Проте стражі навколо було достатньо, щоб забезпечити для нього місце поряд з цим нещасним, і він вирішив не ризикувати.

Мевіл сплюнув на чоботи здорованю, що кричав йому прямо у вухо та натягнув на себе капюшон. Небо потроху почало затягувати хмарами й піднявся холодний вітер, так що його вигляд не мав викликати зайвих підозр. Гул натовпу швидко залишився позаду, а от крик відступника супроводжував його до самої алеї майстрів.

Яскраві фарби, стрічки, що тягнулися від будинку до будинку, та всілякі артисти: пожирачі вогню, музиканти – викликали відчуття, що він потрапив у зовсім інше місто. Здивований цим, відступник неспішно блукав майстернями, йдучи на стук ковадл, відмахувався від хлопців-зазивал, які тягнулись не тільки до його рук, а й до гаманця, і навіть підкинув монету талановитому гравцю на ребеку, що грав знамениту мелодію «Ai vis lo lop». Той якраз стояв поряд з черговою кузнею, куди Мевіл зайшов вже без особливого ентузіазму, оскільки попередні лише спростовували славу великих майстрів.

Переступивши поріг кузні, його одразу ж обдало жаром. Зазвичай цим ремеслом займаються на відкритому небі, але, видно, Мевіла чекав виняток з правил. Він озирнувся навколо й на диво не побачив тут нікого, окрім коваля та, власне, продуктів його роботи. На них відступник й загострив увагу, помітивши досить цікаві екземпляри.

Відступник, переступивши через купу обладунків, підійшов до підвішеного на стіну меча. Той виглядав декоративним і явно не призначався для бою. Проте у сталі відчувалася ледь помітна доля магії, яка його й зацікавила. Меч легко ліг у руку, баланс був близьким до ідеалу. Священна енергія Мевіла почала повільно перетікати у сталь, через що та, немовби скинула у вазі.

– Не пам’ятаю, щоб дозволяв щось чіпати, – пробасив голос за спиною.

Відступник обернувся і зустрівся поглядом з ковалем, який одною рукою сперся на стіл, а іншою тримав молот, погрозливо граючи пальцями. Він виглядав доволі стереотипно для людей своєї професії: широкоплечий, кремезний, смуглий від вогню. Виділяло його хіба що довге, зібране у хвіст волосся, в яке були вплетені залізні шпильки – священні атрибути одного з численних культів Альруну.

– Гарна робота, – сказав Мевіл, після чого вираз обличчя коваля дещо пом’якшився.

– Я знаю, а тепер поклади де взяв, – відступник слухняно повісив клинок на місце.

– На руків’ї є печатка цеху майстрів, викували для захисту звання? – він підійшов до інших екземплярів зброї, проте на них був зовсім інший знак.

– А ти видно знаєшся на цьому, – посміхнувся коваль і витер лоб рушником. – Не для захисту – для отримання. Довго ж мене не хотіли брати, але статус майстра по рідкісним металам коштує будь-якого часу

Чоловік підійшов до свого найкращого клинка і пройшовся рукавом по місцях до яких торкалися руки відступника.

– Дивно, що я про вас не чув, майстре. – Мевіл поглянув на виставлені в ряд ножі й задумався, а чи не пора йому змінити свій арсенал.

– Це не дивно. Статус я отримав нещодавно, ще не встиг розкрутитися, – він підняв з підлоги наплічник, оглянув його, а коли помітив вм’ятину, то жбурнув у куток біля ковадла. – То що тебе привело до мене? Виглядаєш ти як людина, яка знається на зброї не лише в теорії.

– Так, твоя рація. Мені потрібен меч.

Почувши це, коваль одразу ж гучно розсміявся.

– Знаю, що аристократи купляють собі мечі, щоб похизуватися, але ти аж ніяк не виглядаєш як аристократ, – про всяк випадок він краще придивився до відступника, але не побачив на ньому ніяких знаків відмінностей. – Тим більше, меч не найкращий варіант зброї: баланс середній, складний у використанні та й самим цим використанням сильно обмежений. У вузькому просторі ним не помахаєш, а зупинити його може навіть тканинна броня. Може краще приглянеш собі сокиру чи булаву – чудово підходять як для захисту, так і для нападу.

Мевіл все це знав, але тактовно мовчав. Ще він знав, що люди люблять, коли їх слухають. Тому, поки коваль говорив і намагався розібрати влаштований у кузні гармидер, відступник удавав, ніби його зацікавила колекція бойових молотів.