Ціна життя: Дивна темрява

– Виходить, вона все ж знайшла Лева, – Ферґус сумно узагальнив розповідь меча.

Мевіл ніяк не міг насититись. Знахар сказав, що його не було всього декілька годин, проте голод відчувався так, ніби він не їв багато днів поспіль.

– Я додав у пов’язку розчин, який має заспокоїти біль. Буде краще, якщо останок дня ти будеш відпочивати. Мертвим ти замовлення не виконаєш, – пересідаючи на своє місце, сказав старий.

– Знахарю, а що ти скажеш про цю дивну темряву? – через набитий рот, чітко сформулювати питання у нього вийшло лише на другий раз.

– А чим саме вона була дивна? Просто до твоєї розповіді я й не знав, що вона може чимось відрізнятися, – його погляд різко посуворішав.

– Я теж. Але там вона відчувалась якоюсь іншою. Щось незрозуміле, як, до речі, і твоя сила, – Одною рукою Мевіл потягнувся по хліб, а іншою переставив ближче до себе миску зі шкварками.

– У нашому світі, здається, можливо все, – він зробив ковток з мутної пляшки й гірко поморщився. – Я маю трохи знань з алхімії, якщо принесеш якийсь зразок, зможемо вивчити її детальніше, – він хотів сказати щось ще, але в останній момент чомусь передумав і вирішив просто відкашлятись. – То який твій наступник крок?

– Нічого іншого не лишається, доведеться йти у туман. В сірих землях, – Мевіл відпив з кружки, – я бачив куди потрібно йти. Думаю, Ліну знайду недалеко від Лева і, якщо від них ще щось лишилось, там же й поховаю. Вибач старцю, але нести їх на собі – все одно що запросити чудовиськ на обід, – договоривши, відступник усміхнувся служанці та, не дочекавшись поки вона поставить тарілку на стіл, узяв пиріжок з капустою.

– Я розумію. Знайдеш пару каменів, от вже й могила, – він сумно посміхнувся і зробив ще один ковток. – Знаєш, Мевіле, з роками біль не відчувається так яскраво, як колись. Чи у всьому винна цинічність нашого світу… Не знаю. Але ціна життя тепер здається якоюсь мізерною, розумієш? Просто монета з цифрою, за якою не стоїть нічого окрім результату. Але й він не викликає нічого. Хоча твої слова мали мене образити чи засмутити. Так, – сказав він супивши брови, – я відчуваю злість, проте не через тебе. І це…Трясця! – Ферґус допив залишки випивки й підпер руками чоло.

– Думаю, це ціна виживання – з часом до всього звикаєш. Але це не означає, що стає на все байдуже, якщо ти про це.

– Можливо ти й правий. З мене вистачить на сьогодні депресивних балачок, партію в шахи? – дошку у чорно-білу клітинку він дістав ще до свого питання.

– Давай.

***

Шлях Мевіла пролягав крізь просякнутий темною енергією туман  – одну з нових особливостей після появи прокляття. В ньому знаходять собі дім наймерзенніші створіння, яких, власне, й породжує морок. Створіння, що ведуть безупинну боротьбу між собою, що поглинають душі слабких, втративших усяку надію людей, зводячи їх з розуму. А божевілля робить з них нових чудовиськ, які приєднуються до безжального циклу. Мечі Цекрви не піддаються прокляттю, проте це не робить туман менш небезпечним. І саме тому тіло Мевіла знаходилось у повній напрузі, готове дати відсіч будь-якій проблемі.

Реальність сильно відрізнялася від Сірих земель, проте йому вдавалось помітити знайомі деталі оточення. Світло майже не пробивалось сюди, а тому вела його особлива настоянка знахаря. І можна лише марно гадати, як саме Ліна змогла відшукати свого сина.

Відступнику пощастило: жодне чудовисько так і не напало на його слід, тому до яру він дійшов без зайвих проблем. Тіла, зазвичай, одразу ж облюбовують трупоїди, але ні хлопчик, ні дівчина, не були ними зачеплені. Можливо, монстрів відлякувала сильна концентрація незрозумілої пітьми, яка навіть в нього викликала тривожність та страх. Нею було просякнуте все: від землі до змертвілої зелені та, власне, самих мерців.

Мевіл наблизився настільки, наскільки дозволяла йому концентрація. Ще крок і Її пісня почала б зводити його з розуму. Проте цього було достатньо, щоб побачити незвичайність смерті. На очницях Лева були рівні порізи, звідки сочився морок. Порізи були й в інших місцях, деякі з цих ран нагадували символи, хоч ті й ні про що не говорили мечу. З дівчиною було все теж саме.

Побачене наводило Мевіла на думку, що тут міг проводитись якийсь невідомий йому ритуал. Від хлопчика йшла величезна сила чогось за гранню сприйняття відступника. І він не мав жодного уявлення, що із цим робити. Залишалось тільки повернутися назад і розказати усе знахарю. Тільки спершу він загріб жменю проклятої землі, яка одразу почала обпікати пальці, ніби туди жалили десятки бджіл. Мимоволі Мевіл уявив, щоб з ним сталося, якби він підійшов ближче і його пересмикнуло.

– Сподіваюся, знахар все прояснить, – пробубонів він про себе.